Слабкий король, пішак, тура стрімкаі королева — втілення сваволі,ще й слон зійшлись на чорно-білім полі —їх вабить битва довга та важка.Вони не знають, що чиясь рукаміж ними вже розподілила ролі.Від поруху її залежать доліусіх — від короля до пішака.Але й гравець, хоча не знає сам,теж бранець гри (казав Омар Хайям).Ведуть крізь чорну ніч і білу днинугравець фігури, а Творець — гравця.Який же бог за спиною Творцяпочав цю гру фантазій, часу й тліну?
Дзеркала
Мене лякають дзеркала, не тількице непроникне скло — безживний світ,химерний світ, в якому безліч літзникають і з'являються відбитки.Я відчуваю страх перед рікою,в якій відбилась неба глибина:примарний птах в ній раптом вирина,і брижить вітер, не дає спокою.І перед чорним деревом, бо завждигладінь його поверхні в тишиніповторює, неначе уві сні,непевну білість мармуру й троянди.Обтяжений мінливими рокамиблукань невпинних по земних стежках,запитую себе, чому цей страхя відчуваю перед дзеркалами.О ви, таємні дзеркала із міді,із дерева червоного — у васхтось дивиться, а з вас — у світ, та враздесь губиться в імлі тієї ж миті.О скільки вас, готових тривіальнопомножувати світ: талан дзеркал —виконувати давній ритуалнародження, невтомно і фатально.В запаморочнім вашім павутинніцей світ примарний множиться. Бува,людини подих, що іще жива,туманить вас в нічному безгомінні.На нас чатує скло. Якщо у спальніє дзеркало на будь-якій зі стін,я вже не сам. Є хтось. Відбиток. Вінвлаштує свій спектакль на світанні.Все діється, але ніщо зрадливоу пам'яті не зберігає скло.Мов рабини химерні, в нім, було,читаєм книги справа ми наліво.Король на вечір, Клавдій, плід уяви,не відчував, що це лиш сон, не яв,аж поки в ньому той, хто роль цю грав,підступність не зронив під час вистави.Як дивно, що існують сни в природіі дзеркала: у плині днів щоразвідбитків світ буденно й звично насоточує — його позбутись годі.Бог (я гадаю) ревно незбагненнещораз творіння втілює своє:зі сну у ньому морок постає,а глянець скла являє світло денне.Бог сни створив і ночі — їх сторожу,і дзеркала, щоб кожен знав, що вінлише мара, якийсь відбиток, тлін,тому я не лякатись їх не можу.
Дощ
Над містом прояснішала блакить,і дощ дрібний став зразу накрапати.Пішов чи йде він? Дощ, напевне, завждив минулому розмірно дріботить.Хто слуха дощ, той воскрешає мить,коли прихильна доля без бравадинам відкриває таїну троянди,загадкою червоною манить.Цей дощ, який засліплює шибки,впаде у передмісті на гілки,на чорний виноград в саду старому —його нема вже! — Вечір дощовийдоносить голос батька: ще живийненаче він, вертається додому.
