Читать «Вибрані поезії» онлайн - страница 8

Хорхе Луїс Борхес

II

Слабкий король, пішак, тура стрімка і королева — втілення сваволі, ще й слон зійшлись на чорно-білім полі — їх вабить битва довга та важка. Вони не знають, що чиясь рука між ними вже розподілила ролі. Від поруху її залежать долі усіх — від короля до пішака. Але й гравець, хоча не знає сам, теж бранець гри (казав Омар Хайям). Ведуть крізь чорну ніч і білу днину гравець фігури, а Творець — гравця. Який же бог за спиною Творця почав цю гру фантазій, часу й тліну?

Дзеркала

Мене лякають дзеркала, не тільки це непроникне скло — безживний світ, химерний світ, в якому безліч літ зникають і з'являються відбитки. Я відчуваю страх перед рікою, в якій відбилась неба глибина: примарний птах в ній раптом вирина, і брижить вітер, не дає спокою. І перед чорним деревом, бо завжди гладінь його поверхні в тишині повторює, неначе уві сні, непевну білість мармуру й троянди. Обтяжений мінливими роками блукань невпинних по земних стежках, запитую себе, чому цей страх я відчуваю перед дзеркалами. О ви, таємні дзеркала із міді, із дерева червоного — у вас хтось дивиться, а з вас — у світ, та враз десь губиться в імлі тієї ж миті. О скільки вас, готових тривіально помножувати світ: талан дзеркал — виконувати давній ритуал народження, невтомно і фатально. В запаморочнім вашім павутинні цей світ примарний множиться. Бува, людини подих, що іще жива, туманить вас в нічному безгомінні. На нас чатує скло. Якщо у спальні є дзеркало на будь-якій зі стін, я вже не сам. Є хтось. Відбиток. Він влаштує свій спектакль на світанні. Все діється, але ніщо зрадливо у пам'яті не зберігає скло. Мов рабини химерні, в нім, було, читаєм книги справа ми наліво. Король на вечір, Клавдій, плід уяви, не відчував, що це лиш сон, не яв, аж поки в ньому той, хто роль цю грав, підступність не зронив під час вистави. Як дивно, що існують сни в природі і дзеркала: у плині днів щораз відбитків світ буденно й звично нас оточує — його позбутись годі. Бог (я гадаю) ревно незбагненне щораз творіння втілює своє: зі сну у ньому морок постає, а глянець скла являє світло денне. Бог сни створив і ночі — їх сторожу, і дзеркала, щоб кожен знав, що він лише мара, якийсь відбиток, тлін, тому я не лякатись їх не можу.

Дощ

Над містом прояснішала блакить, і дощ дрібний став зразу накрапати. Пішов чи йде він? Дощ, напевне, завжди в минулому розмірно дріботить. Хто слуха дощ, той воскрешає мить, коли прихильна доля без бравади нам відкриває таїну троянди, загадкою червоною манить. Цей дощ, який засліплює шибки, впаде у передмісті на гілки, на чорний виноград в саду старому — його нема вже! — Вечір дощовий доносить голос батька: ще живий неначе він, вертається додому.