Читать «Вибрані поезії» онлайн - страница 6

Франсіско Лопесу Меріно

Якщо ти самохіть укрився смертю, відмовився від всіх світанків світу, словами знехтуваними тебе вмовляти марно, судилась їм поразка, нездійсненність. Тож нам лишилось висловити тільки ганьбу троянд, які не втримали тебе, і сором дня, що право дав тобі на кулю й смерть. Що може протиставити наш голос тому, що свідчать розклад, сльози, мармур? Та смерть нездатна вгамувати ніжність: ті задушевні незбагненні вісті, що музика передає, вітчизну, що її криниця уособлює та смоква, любовний потяг, що виправдує всіх нас. Я думаю про все це, зниклий друже, про те, що смерть привабою здається; ти дзвони чув, тобі ввижалась юнка, сестра твоїх шкільних старанних літер, ти в ній шукав розраду, мов у сні. Якщо насправді, коли нас покидає час, в нас осад вічності лишається, смак світу, тоді легкою смерть твоя була, як вірші — завжди в них ти нас чекаєш, — тоді не опоганить морок твій ця дружба, що волає.

Зі збірки «Творець» (1960)

Вірш про дарунки долі

Журитись, дорікати — марна річ: так, вищу мудрість Бог явив ще раз, з іронією давши водночас мені книжки і непроглядну ніч. Книжкове місто він очам вручив, в яких огонь погас, які тепер читають лиш у книгозбірнях снів безумні глави, де світанок вмер, роботі поступившись. Їм, либонь, даремно вже дарують щедрі дні книжки, неначе письмена складні, які в Александрії зжер огонь. Від голоду і спраги у саду вмирав король серед джерел дзвінких. І я так само навмання бреду поміж книжок, нездатний бачить їх. Даремно цей конгломерат культур, томи енциклопедій, словники, Схід, Захід, космогонії, віки будують на шляху моєму мур. Повільно, крок за кроком, день за днем я посохом обмацую в імлі те, що здавалось раєм на землі, — бібліотеку — мій новий Едем. Тут порядкує щось таке, чого не пояснити жеребом, мабуть. У давні дні я розпочав цю путь, книжки й пітьма — талан життя мого. Блукаючи отак між стелажів, я з жахом відчуваю: це — кінець і я — не я, а зовсім інший, мрець, що йтиме тут, мов я, коли я жив. Котрий із двох цей вірш творить в цю мить? Одна в нас тінь і два осібних я. Та що вже важить це моє ім'я, якщо нас неможливо розділить? Груссак чи Борхес, в любий, мов життя, вдивляюсь світ, що огорнула мла. Погас огонь, лишилася зола, подібна так до мрій і забуття.