Спаси мене, о Господи! Немамольби до Когось в цих словах, благання.Їх слабкість підказала в мить вагання,я їх пишу, бо душу страх пройма.Монтень казав це, Браун і якийсьіспанець: від мене самого, Отче,спаси! Від злата, що забрали очіу темряви, забуток ще лишивсь.О, як я хочу стати забуттямі мармуром — спаси мене від цього;не дай мені знов бути, хоч недовготим, ким вже був, колишнім жить життям.Що шпаги зачервонені й списи?!Від сподівання, Господи, спаси.
Котові
Не мовчазніші дзеркала, ніж ти,не скрадливіші в досвітку манери;подоба — в сяйві місячнім — пантери,що нам дано здаля спостерегти.Тебе шукаєм марно ми, й хтозна,який закон нас спонукає вищий;ти — за заходи сонця й Ганг давніший,вони твої — самотність, таїна.Ти пестити себе руці моїйпоблажливо даєш. Змирився навітьз її любов'ю в схожій на непам'ятьтій вічності, де ти живеш, гордій.Ти в іншім часі. Наче сон чудовний,цей простір твій — ти його владар повний.
Іст-Лансінг
Дні та ночіпереплетені (interwoven) пам'яттю й страхом,страхом, що є різновидом надії,пам'яттю — так ми звемо шпарини в дитячому забутті.Мій час був завжди дволиким Янусом,що дивиться на захід і схід;сьогодні я хочу оспівати тебе, найближче майбутнє.Краї Святого Письма та сокири,дерева, на які я дивитимусь, але їх не побачу,вітер з птахами, яких я не знаю,прохолодні приємні ночі,що минуть, поринувши в сни і, можливо, в вітчизну,світляні ключі й двері, що обертаються, —вони з часом зробляться звичними,пробудження, коли я казатиму: сьогодні є сьогодні,книги, які пізнає моя рука,друзі й подруги, які будуть голосами,жовті піски заходу — єдиний колір, що лишився мені,я оспівую все це й так самонестерпну пам'ять про знайомі місця у Буенос-Айресі,де я не буві не міг бути щасливим.Я оспівую передвістя твого заходу, Іст-Лансінг,слова, які я диктую, можливо, точні,та вони виявляться фальшивими,бо дійсність незбагненна,а мова — це порядок незмінних знаків.Мічиган, Індіана, Вісконсин, Айова, Техас, Колорадо, Аризона —я спробую вас оспівати.
Золото тигрів
Хтозна, до часу жовтого заходускільки разів дивитимусь ще я,як взад-вперед могутній тигр бенгальськийту путь, яка судилася йому,повторює в своїй залізній клітці,не знаючи, що це його тюрма.Ще й інші тигри з'являться потому,і серед них — вогненний тигр Блейка;ще й інше буде золото потому,метал жагучий той, що ним був Зевс,кільце, що після дев'яти ночейдев'ять кілець породжує, а тізнов дев'ять, і кінця немає цьому.Із плином літ покинули меневсі інші пречудові кольори,й сьогодні залишаються зі мноюпримарне світло, неминучий морокі золото первісне.О тигри, о заходи, о сіянняепічної поезії та міфу,о найдорожче золото — волоссятвоє, якого прагнуть мої руки.
