Ізраїлю, не загубився ти,бува, у лабіринті рік правічнихмоєї крові? У місцинах звичних,де кров — твоя й моя — могла текти?Втім, це байдуже. Книга є свята —усі часи й події від Адамавідтворені у ній: і давня драмата пам'ять про розп'ятого Христа.Ти в книзі тій; обличчя в ній відбиті,немов у люстрі, всі, що в письменаці заглядали; здавна всім на світіявляє Бога грізний вид вона.Хвала тобі: ти ревно на сторожі,Ізраїлю, борониш мури Божі.
Асеведо
Поля далеких прабатьків моїхполями Асеведо звуться й досі;їх годі осягнути, я не в змозі,як не силкуюсь, уявити їх.Мої роки збігають, та не встигуздріти край, де предків мчали коні,й все, що їх очі бачили невтомні:світанки, зорі, куряву доріг.Усюди є поля. Їх бачив скрізь —в Айові, і на Півдні, і в Юдеї,там, де Ісуса ноги в Галілеї,ступаючи, топтали верболіз.Вони — мої. Вони в моїм житті:в бажанні неясному, в забутті.
Зі збірки «Золото тигрів» (1972)
Втрати
Де те життя, що я у плині літщасливо міг прожити чи невдалоі не прожив? Що в цьому світі малона шпагу обернутись чи на щит,але не обернулось? Предок мій,перс чи норвежець, де подівся з часом?Де я не скористався дивним шансомне сліпнути й забуть, хто я такий?Де кітва й море? Де жадана митьспокóю, що дарує селянинупогідна ніч за клопітливу днинутак, як література це велить.Я думаю й про подругу тужливо,яка ждала і досі жде, можливо.
Х. М.
Є вулиця одна, і дім один,і певні двері, і дзвінок — я знаю,там давній присмак втраченого раю:вечірньої пори для мене вінзачинений. Та кожен раз ізновдо мене голос той жаданий лине:його я чую в самотині дниниі в тиші ночі, що таїть любов.Ні, все мара, бо інший жереб мій:це грішна пам'ять, роздуми похмуріі відданість одній літературі,і врешті прикра смерть, і супокій.Один лиш камінь хочу. Прошу тількиякісь дві дати й забуття навіки.