Читать «Вибрані поезії» онлайн - страница 2

Хорхе Луїс Борхес

І водночас Борхес — поет і прозаїк — беззастережний аргентинець і стовідсотковий портеньйо. Його світ — це райони, вулиці та закапелки Буенос-Айреса, якими він блукав у юності і продовжував блукати подумки — вже незрячий, не в змозі бачити їх — на схилі літ. Його світ — це мелодії гітари і танго, і знамениті буенос-айреські поножовщики, і аргентинські степи, і визначні постаті національної історії, а серед них — і кревні родичі поета — полковник Франсіско Борхес, і «предків імена магічні: Лапріда, і Кабрера, і Суарес», закарбовані в назвах знайомих вулиць. В жилах Борхеса текла іспанська, англійська, португальська (звідси й прізвище письменника) кров, а ще, ймовірно, єврейська (принаймні про це свідчить прізвище його матері Асеведо), баскська і давня норманська (про далекого предка-нормана згадував сам Борхес). Можна припустити, що схильний до парадоксального мислення письменник не раз розмірковував над тим, скільком випадковостям і збігам обставин завдячує він своєю появою на світ. І водночас можна з певністю стверджувати, що для Борхеса, як і для багатьох видатних латиноамериканських письменників — Хуліо Кортасара, Ґабріеля Ґарсії Маркеса, Маріо Варґаса Льйоси, — роки життя в Європі прислужилися не лише для прилучення до європейської та світової культури, а й для усвідомлення власної ідентичності, були своєрідною «Мандрівкою до витоків».

Зазвичай до Борхеса пристосовують його ж таки улюблені метафоричні образи: сни, дзеркала, лабіринти… В цьому, мабуть, є певний сенс. Однак мені творчість Борхеса більше нагадує серпантин гірської дороги, коли, їдучи вгору, час від часу опиняєшся над тими самими місцями, але спостерігаєш їх уже з іншого ракурсу.

Ось два сонети під спільною назвою «Шахи». В першому з них гравці рухають шахові фігури, спостерігаючи битву двох кольорів. В другому — вже вибудовується ланцюг: «Ведуть крізь чорну ніч і білу днину гравець фігури, а Творець — гравця». Але й цього Борхесові видається замало і він завершує сонет запитанням: «Який же бог за спиною Творця почав цю гру фантазій, часу й тліну?»

Або порівняймо три вірші — «Солдат Урбіни», «Читачі» та «Сон Алонсо Кіхано», де діють солдат Урбіни — Сервантес, Дон Кіхот і Санчо Панса, Алонсо Кіхано, котрий уві сні бачить себе не лише Дон Кіхотом, але й Сервантесом, і — нарешті — сам Борхес. А ще ж є й інший — «Свідок» (так називається вірш) — сусідський син, котрий бачить двобій рицаря з вітряком, але так і не взнає кінця цієї пригоди, бо невдовзі його вже чекають власні — по той бік океану, в Південній Америці, яку наразі звуть Індіями.

Коментувати Борхеса — справа безнадійна. І не лише тому, що в короткому коментарі неможливо відокремити всіх його уявних персонажів од реальних осіб або дійти до витоків кожної алюзії, кожної цитати та самоцитати. Борхеса — поета й прозаїка — слід читати як один суцільний текст, бо й сам він вважав одним суцільним текстом усю світову літературу.

Герой Борхесового оповідання «Письмена Бога» індіанський жрець Тсінакан, якого (як і його Бога) скинув з вершини влади іспанський конкістадор Педро де Альварадо, виснажений тортурами, пригадує раптом, що Бог, передбачаючи майбутнє велике лихоліття, написав у перший день Творіння магічну формулу, призначену його відвернути. Ніхто не знає, де саме і якими письменами він її окреслив, але відомо, що вона зберігається десь, і рано чи пізно обранець її прочитає. Тсінакан намагається уявити, де може бути закарбована магічна формула, й перебирає в пам'яті гори та ріки, небесні світила й злаки, трави, птахів, людей — коли раптом його осяває думка, що вона — на поцяткованій шкурі ягуара.