Читать «Вогнем і мечем» онлайн - страница 29

Але злякайся хто меча, той би зразу заспокоївся, поглянувши на лице його власника. Воно, як і весь образ цієї людини, відзначаючись худорбою, прикрашалося двома обвислими бровами і парою так само обвислих лляного кольору вусищ; одначе при цьому було таким відкритим, таким щирим, наче лице дитини. Згадана обвислість вусів і брів надавала литвинові вигляду одночасно стурбованого і кумедного. Він здавався людиною, що нею всі потурають, але Скшетуському сподобався з першого погляду за цю саму відкритість лиця і ладну вояцьку екіпіровку.

– Пане намісник, – сказав худючий шляхтич, – значить, ваша милість від пана князя Вишневецького?

– Точно.

Литвин побожно склав руки і звів очі догори.

– Ах, що за войовник це великий! Що за лицар! Що за вождь!

– Дай Боже Речі Посполитій таких побільше.

– Істинно, істинно! А чи не можна під його знамена?

– Він вашій милості радий буде.

Тут у розмову встряв Заглоба:

– І матиме князь два рожни для кухні: один із цього добродія, другий із його меча; а може, найме вашу милість заплічних справ майстром або повелить на вашій милості розбійників вішати. Ні! Скоріше за все він сукно мундирне буде вами міряти! Тьху! Ну як вам, добродію, не соромно, як людині й католику, ходити довгим, наче serpens або бусурманська піка!

– Слухати гидко, – терпляче сказав литвин.

– Як же, добродію, величати вас? – запитав Скшетуський. – Коли ви відрекомендувалися, пан Заглоба так вашу милість під’їдав, що я, перепрошую, нічого не міг розібрати.

– Підбийп’ятка.

– Збийнабійка.

– Зірвиглавець із Мишікишок.

– Сміх та й годі! Хоча він мені й вино ставить, але якщо це не язичницькі імена, значить, я найостанніший дурень.

– Давно ваша милість із Литви?

– Ось уже два тижні, як я в Чигирині. А дізнавшись від пана Зацвілиховського, що ви, добродію, тут проїздити будете, дожидаюся, щоб із вашою протекцією князеві прохання своє подати.

– Але скажіть, ваша милість, тому що дуже вже мені цікаво, навіщо ви цей меч катівський під пахвою носите?

– Не катівський він, пане намісник, а крижацький; а ношу його – бо трофей і родова реліквія. Ще під Хойниками слугував він руці литовській – ось і ношу.

– Одначе махина неабияка і важезна, мабуть. Хіба що обіруч?

– Можна і обіруч, а можна й однією.

– Дозволь глянути!

Литвин вийняв меч і подав Скшетуському, однак у того зразу ж повисла від ваги рука. Ні приготуватися, ні змахнути вільно. Двома ще так-сяк, але теж виявилося важкувато. Через це пан Скшетуський дещо знітивсь і звернувся до присутніх:

– Ну, вельмишановні добродії! Хто перехреститься?

– Ми вже пробували, – відповіли декілька голосів. – Лише панові Зацвілиховському в підйом, але і він не перехреститься.

– А самі ви, ваша милість? – запитав пан Скшетуський, повернувшись до литвина.

Шляхтич, ніби тростинку, підняв меча і разів із п’ятнадцять змахнув ним із дивовижною легкістю, аж у корчмі повітря захурчало й вітер війнув по обличчях.