Читать «Зорі, що купаються у річці» онлайн - страница 4

А ось і воно, сонце. Спочатку над лісом з’явилося рожеве сяйво, потім перші несміливі промінці впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все від сну. Нарешті на небі з’явилося яскраве сонце. Веселе та радісне, воно хлюпнуло на землю радість життя. Відразу все навколо почало швидко прокидатися. Замигтіли останні блискітки роси на листі старезних верб. Кремезні дерева стріпнули листям-віями, почали рухати затерплим гіллям й на землю посипалися міріади іскорок. Десь загелготали невгамовні гуси, замугикали корови, а в бездонному синьому небі завис жайворонок та підтяг в височінь золоту нитку своєї пісні.

Софійка підставила обличчя назустріч сонцю. Воно засліпило її яскравим світлом й дівчина, посміхнувшись гарному ранкові, тріпнула волоссям, що в золотавих промінчиках навколо голови було схоже на сяючий німб.

— Гей, Ласко, гей, — звично гукнула дівчина, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нікуди з неї звертати.

Софійка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землі, підійде ближче, й, привітавшись, наказала:

— Дивись мені, не ображай мою Ласочку.

— А то що буде? — наглувато розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець в гумових чоботях та крислатому брилі.

— Тоді побачиш, що.

— А якщо не буду ображати — поцілуєш? — засміявся він, показавши великі та жовті, як у старого коня, зуби.

— Нехай тебе дідько лисий цілує! — кинула Софійка, різко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.

— Все чекаєш на свого офіцера? — донеслося ззаду.

— А це не твоє діло! — весело парирувала Софійка, згадавши про коханого, й, повернувшись, показала хлопцеві язика.

— Га! Га! Га! — заржав той. Не витримав, вкусив все-таки: — Чекай. Приїде до тебе, якщо в місті не знайде таку, яка на кілометр французькими духами пахне.

Софійка аж зупинилася від таких слів.

— А не знайде! — мовила вона, поставивши руки в боки.

— А це ж чому?

— Бо нема таких гарних, як я! — сказала Соня. Усміхнувшись, дівчина випрямила спину та пішла, гордо несучи високо підняту голову.

— Це правда, — зітхнув Грицько й почесав дерев’яним кінчиком батога потилицю.

Він ще довго дивився вслід Софійці, бо не було сил відірвати погляду від її струнких, і в той же час пружних ніг, тоненької талії, худеньких пліч та танцюючого золотавого волосся. Не дівка — вогонь!

— Тіп-тіп-тіп, — кликав дідусь курей, що вже висипали на подвір’я та жваво клювали пшеницю, яку він їм сипав.

— А ось і я! — не ввійшла, влетіла легким вітерцем Софійка на подвір’я. — Швидко справилася?

— Піди відпочинь хвилинку, — посміхнувся до неї дідусь. — Рано ще на роботу.

— Нічого. Раніше додому повернуся, — відповіла Софійка й за мить зникла в хаті.

Вона повернулася взута в пантофлі, в легенькому ситцевому платтячку в дрібний синій горох. Довге волосся Соня підібрала на потилиці у вузол.

— Не сумуй, дідусю, — легко, мов літній вітерець, підбігла до діда, чмокнула в поморщену суху щоку та за мить вже зникла зі двору.

…Софійка прямувала вузькою вуличкою та мимоволі милувалася селом, що потопало у весняній піні квітучих садів та пташиному гомоні. Навколо стояв п’янкий та солодкий запах чи то весни, чи то її розквітлої молодості та щастя. Вона йшла, а душа раділа та співала. В приємній тривозі очікування хвилини зустрічі з коханим примушувало в грудях тріпотіти серце в нескінченному танку радості та ніжності.