Читать «Зорі, що купаються у річці» онлайн - страница 2

— Нехай у мене зранку повно справ, — Софійка, підстрибуючи, підбігла до діда, — а чому ти рано прокинувся?

— Хто рано встає, тому Бог дає. Чула таке?

— Чула, чула. Але яка необхідність так рано вставати?

— Корову треба вигнати на пасовисько, гусей, кури вже попрокидалися, — кивнув головою дід в бік старого, перекошеного хліва.

— Кури ще сплять і десятий сон бачать, — засміялась Софійка. — А півень кукурікнув, а там хоч не розвидняйся.

— Під лежачий камінь, донечко, й вода не тече. — зітхнув старий та, опираючись на ковіньку, зійшов сходами та сів на лавку біля столу. — Чого ж мені боки відлежувати, коли моя дзиґа вже на ногах? — дід з любов’ю поглянув на онуку.

Вона вправними рухами ввімкнула електропіч, поставила на неї велику чавунну пательню й за мить на ній зашкварчали шматочки сала та смажені яйця. Софійка поставила на дерев’яний стіл, застелений новою клітчатою клейонкою, тарілку з нарізаним хлібом, яйцями та запашним салом.

— Корова в хліві, а ми їмо, — буркнув дід, але без зла, скоріше «задля годиться».

— Я все встигну, — відказала дівчина. — Чи сумніваєшся?

— Знаю, — тихо мовив дід і по його зморщеному обличчю промайнула тінь смутку. — Мати у тебе теж такою була.

— Якою? — з цікавістю спитала дівчина й серце її тривожно закалатало. Дід дуже рідко заводив розмову про матір, яку Софійка не пам’ятала, але так хотіла про неї бодай щось та взнати. Звичайно, можна було б розпитати про все бабу Параску, яка знала все про всіх у селі, але у її розповіді було багато пліток, а Софійка хотіла знати правду. Нехай гірку, але правду.

— Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ, ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любити будуть… Ось і долюбилася.

— Ти справді не знаєш, хто мій батько? — тихо запитала Софійка й, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

— Як то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

— Та ні, — дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. — Мені все одно. А правда, що я дуже схожа на неї?

— Як дві краплі води! І волосся у неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, й очі, мов дві вуглинки, й обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли посміхаєтесь. А до роботи хвацька була, як і ти у мене… Ех, — зітхнув дід, — все було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше — пиятики.

— Мати справді… забагато пила?

— Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, й по тижню я її не бачив.

— Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив з’їхати з дому, — несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

— А що було робити? Дитинка дома із старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить та бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором з села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.