Читать «Замогильні записки» онлайн - страница 27

Франсуа Рене де Шатобріан

5

Перехід від дитинства до зрілості

Не встиг я повернутися з Бреста до Комбурґа, як в існуванні моєму відбувся переворот: дитина зникла, і місце її зайняв чоловік зі своїми короткими радощами і довгими прикрощами.

Спочатку, чекаючи на справжні пристрасті, все в мені оберталося в пристрасті. Коли після безмовного обіду, де я не смів розкрити рота ні для того, щоб сказати слово, ні для того, щоб проковтнути шматок, мені вдавалося вислизнути, захопленню моєму не було меж: якби я одразу кинувся вниз по сходах, то неодмінно скрутив би в’язи. Досить було мені дістатися до Зеленого двору або до лісу, як я починав бігати, стрибати, скакати, дуріти, тішитися, і це тривало доти, аж поки я падав без сил, з калатанням серця у грудях, сп’янілий від забав і свободи.

Батько брав мене з собою на полювання. Любов до полювання, що оволоділа всім моїм єством, доходила до нестями; перед очима у мене до цього дня стоїть поле, де я вбив мого першого зайця. Восени мені часто доводилося по чотири-п’ять годин простоювати до пояса у воді, підстерігаючи на березі ставка диких качок; я й досі не можу байдуже дивитися, як собака робить стійку. Втім, до мого першого палкого захоплення полюванням домішувалася любов до незалежності: стрибати через рови, уздовж і впоперек виходжувати поля, болота, вересові зарості, блукати з рушницею далеко від людей, відчуваючи себе сильним і самотнім, – тут я був у своїй стихії. Іноді я забивався так далеко, що вже не тримався на ногах і лісникам доводилося нести мене додому на ношах з гілок.

Але скоро радощі від полювання набридли мені; мене мучило жадання щастя, яке я не міг ані стримати, ані зрозуміти; у розумі моєму і в моїй душі постали два порожні храми; ніхто ще не знав, на який вівтар тут приноситимуть жертви, якому богові поклонятимуться. Я ріс пліч-о-пліч зі своєю сестрою Люсіль; наше життя і наша дружба були нероздільні.

6

Люсіль

Люсіль була дівчина ставна, виняткової краси, але страх яка серйозна. Бліде обличчя її облямовувало довге чорне волосся; вона часто дивилася на небо або озирала все навколо очима, повними то засмути, то вогняного блиску. Все в ній – хода, голос, усмішка, зовнішність – було сповнене мрійливості і страждання.

Ми з Люсіль нічим не могли допомогти одне одному. Коли ми говорили про світ, то тільки про той, який носили в собі і який не надто був схожий на світ, що нас оточував. Вона бачила в мені свого захисника, я бачив у ній свою подругу. Її мучили напади похмурих думок, які мені нелегко було розвіяти: у сімнадцять років вона оплакувала минущу молодість; вона хотіла живцем поховати себе в монастирі. Все хвилювало, засмучувало, ранило її: вона місяцями мучилася невисловленою думкою, нездійсненною мрією. Я часто заставав її у мріях наяву – вона сиділа, звісивши голову на руки, нерухома, окам’яніла; здавалося, не всипало в ній саме лише серце; життя її не виявлялося зовні; навіть груди не здіймалися. Позою своєю і сумною красою вона була схожа на Ангела смерті. Я намагався її розрадити, але за мить невимовний відчай охоплював мене.