Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 72
Всеволод Зиновійович Нестайко
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курінь?
— І рушниця ваша?
— Ви мисливці?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Він похнюпився і мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це наші, з Васюківки,— сказала васюківська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли,— підкинула друга (ми про неї тільки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в індійців грають. Як «Маленькі дикуни» Сетона-Томпсона. Пам’ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або у Робінзонів… Правда ж? — сказав вожатий.
Я зовсім безпорадно глянув на Кукурузо. Мій друг густо-густо почервонів. І раптом сказав:
— Ні в що ми не граємо. У нас тут діло одне… А ви хто такі?
— А ми з Києва. Юннати ми,— зацокотіла гостроносенька дівчинка в окулярах.
— Приїхали сьогодні,— перебила її цибата.
— От, Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька і знову зацокотіла: — Сьогодні приїхали. Приїхали сьогодні. Да… Почули, що у вас глобулус виводять, і от приїхали. Наш керівник професор Дудка говорить, що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитість! Світова знаменитість! Говорить, що ваш глобулус,— це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — і професор, і кореспондент газети «Зірка». А ми сьогодні приїхали. Професор і кореспондент теж сьогодні приїхали б, але в професора сьогодні термінова вчена рада в Академії. Несподівана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А ваші не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розуміємо — люди стільки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розуміємо… А у вас яке діло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Діло… та й усе…
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От іще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька.— Раз не говорять, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажіть, не кажіть, хай буде секрет,— погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Ні, аж до вечора можете буть,— милостиво дозволив Кукурузо.
— Та ні, ми на якусь годинку. Просто хотілося скупатися й поснідати на свіжому повітрі, біля вогнища. Дівчатка з самого Києва про це мріють. Он Оксана ніколи в житті не снідала біля вогнища,— усміхнувся вожатий.
— Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці,— підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий.— А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!
— Тільки так,— авторитетно підтвердив маленький вилицюватий «штурман».
Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.
— Ти, Ігоре, займись вогнищем,— сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом.— Ти в нас майстер.
— Ходімо, я покажу, де хмиз,— по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли вглиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль-будль, бум-бем, бу-га-га…» І потім щось заспівало жіночим голосом по-ненашому… Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?