Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 60
Всеволод Зиновійович Нестайко
— Лови,— кажу,— на здоров’я. Рибою ти тепер забезпечений. Тільки, знаєш, як я до тебе колись приїду, то й мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.
Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода мені було тих гачків. Навіть більше, ніж ножика. Кукурузо відчув це:
— Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба стане в людини сили відмовитися од такого подарунка? Ні, не шкода мені гачків! Кукурузо ж лишається на безлюдному острові сам один, як отой зуб у роті діда Салимона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всіх людей на світі є адреси, а в нього немає. Ця несподівана думка схвилювала мене.
— Слухай,— кажу,— так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
— Ну то що?
— Як — «ну то що»? Адреси немає, розумієш! Виходить, ніби ти взагалі не живеш на світі.
— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.
— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде.
— Давай. Я хіба що — проти? А як?
— Хіба я знаю? Острови по-різному називаються. Острів імені Врангеля, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то,—здається, півострів. Ну, як-небудь так.
— Ну, хай буде острів Мадагаскар. Гарна назва. Мені подобається.
— Так уже ж є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умі назви. Потім сказав:
— А знаєш що — хай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, і хай буде імені отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто не знав) з’явилася нова географічна назва — острів Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутньому школярі навіть вчитимуть про це на уроці. «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів у самотності майже тридцять років учень п’ятого класу Робінзон Кукурузо». І якийсь телепень одержить двійку за те, що не знатиме цього.
— Не дрейф, Робінзоне, все буде гаразд,— бадьоро сказав я.— На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала.
— Я теж так думаю.
— Ну, прощай!
— Прощай.
Я кинув у човен Собакевича, сів сам.
Кукурузо раптом зітхнув і тихо сказав:
— Ти пробач мені, Павлушо, що я позаторік тебе при всіх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зітхнув і сказав:
— І ти пробач, що я тоді, пам’ятаєш, твого картуза на вербу закинув. І взагалі пробач, коли що не так.
— Прощай! — сказав Кукурузо.
— Прощай! — сказав я і одіпхнувся нарешті од берега.
Останній зв’язок Робінзона Кукурузо з людьми обірвався. Він лишився один на безлюдному острові. Тепер навіть якби він і схотів повернутися додому, він би не зміг цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш, як сліпе кошеня. Я пропонував, щоб він залишив собі нашого «підводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острів), але він категорично відмовився.