Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 40

Ми сиділи під величезною горою кавунів — це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.

І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.

Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.

Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт — ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові — це бомби,— підняли над головою і — ву-у-у!.. Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають — рреп! рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель — чорні слизькі «сємочки», ллється червона кавунова кров…

Побомбили кілька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.

— Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!

— І правда! Давайте не будемо!

Знову посідали, сопемо.

Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже:

— Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська.

І раптом підхопився:

— Пацани! А давайте заграєм у фараона і єгипетську піраміду.

— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.

Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п’ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки… І цим дуже всіх нас підводив.

Бо завжди:

— А от Стьопа, бачиш…

— А чому Стьопа…

— А подивись на Стьопу…

І — лясь! лясь! лясь!

«А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!» — завжди думалося в такі хвилини.

Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуж-же багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим довідником.

От і зараз.

— А… що воно за таке — єгипетські піраміди? — жуючи, спитав Гришка Сало.

— Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі в Єгипті. В них єгипетських царів-фараонів ховали. Багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.

— Ага, про це у п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив,— підтвердив Антончик.

— А я по телевізору в кіножурналі,— сказав Вася Деркач.

— Ну й що? — спитав я.— А як же грати?

— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа.— Виберемо серед нас фараона. Він умре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.

— А що — це вещ! — У Яви загорілися очі.— Інтересно! Дайош!

— Хлопці! Та ви що? Тю! — сказав я.— На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело — у похорон грати! Ха-ха!.. Давайте лучче у прикордонника і шпигуна. Я згоден шпигуном!

— Старик! Домовилися — все! — рішуче сказав Ява.— Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого го́рба, а в тій торбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.

Я! Так і знав. Чуло моє серце.

— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного «старик».

Я зітхнув.