Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 38

Ну нащо, нащо він крає моє серце! Це ж ми разом мріяли поїхати у піонертабір до моря. У «Молоду гвардію» в Одесу. З такими труднощами батьки діставали нам путівки. Ніколи ми з Явою не були на морі. Тільки у кіно та по телевізору бачили. А як нам хотілося до моря! Сині далі, білі кораблі, чайки, альбатроси літають. «Курс норд-ост!» — кричить капітан. Торік ми навіть двічі намагалися втекти до моря. І двічі нас ловили на станції.

І от, коли мрія вже була абсолютно в нашій кишені, таке з Явою трапилось. Дід Варава ще вчора одніс у школу і здав Явину путівку. Доведеться мені самому їхати. Але хіба це те! Хіба я сам відчую так усі радості моря, як ми вдвох би відчули! То нащо ж він говорить! Радість, не поділена з другом,— це не радість, навіть не піврадості, а якась поганська четвертушка, мізерія якась.

Тільки я хотів йому це сказати, як з городу почувся сердитий голос діда Варави:

— Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!

Ява здригнувся, зіщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.

А я поплентався додому.

Батько сидів за столом, снідав і, як завжди, читав газету. Мати на машинці строчила матроску, давно мені обіцяну, спеціально для піонертабору. Підвела голову, лагідно усміхнулася (дуже її потішила моя четвірка, вона й не чекала). Постояв я трохи на порозі, тоді підійшов до неї і, відчуваючи холод у грудях (як тоді, коли я вперше стрибонув з верби у річку), сказав:

— Не шийте, мамо… не поїду я в табір.

Мати мовчки здивовано звела брови.

— Що? — одклав газету батько.

— Не поїду в табір,— вже тихше, але твердо повторив я.

— Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.

— Розхотілося…

— То він, понімаєте, жартує, розігрує,— підморгнув мені батько.

— Нічого я не жартую. Не поїду. Точно.

— Мо’ ти захворів? — примружився батько.— Цілий рік, понімаєте, голову мені морочив із тим табором, а тепер, понімаєте, як путівка єсть,— коники викидаєш. Це ж такий, понімаєте, табір… Як Артек. Діти, понімаєте, різних народів… І ти з ними… дурень! Ніколи ж, понімаєте, в житті ж не бачив.

— Не видумуй, синку,— підхопила мати.— Ще і лікарка сказала, що тобі до моря нужно. Гланди в тебе і носоглотка.

— Нема в мене ніякої носоглотки. Не поїду я.

— Поїдеш, поїдеш,— в голосі батька вже дзвеніла криця.

— Не поїду.

— Ти як, понімаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, візьму ременяку!

— Ну й беріть. Тільки в нас у країні не б’ють дітей. Це в усіх газетах написано. Дітей б’ють тільки імперіалісти, палії війни.

— Ти… ти… ти…— скипів батько і вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками і, підштовхуючи, почала одтісняти в другу кімнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини і кричав:

— Ну, тепер, понімаєте, ти таки не поїдеш! От! — він вихопив з кишені путівку і почав рвати.— От! От! Замість того щоб, понімаєте, у морі хлюпатися, будеш… будеш… Гульні тобі тут, понімаєте, не буде! Не буде! Я тобі покажу, понімаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понімаєте, єсть характер. От! От!