Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 17
Всеволод Зиновійович Нестайко
— Загубилися,— кається Ява.
— Заблудилися…— каюсь я.
— Загубилися-заблудилися! Двадцять дев’ять учнів на екскурсії. І ніхто, крім вас, не загубився, не заблудився… Мучителі! Мене параліч розіб’є через вас!
Ми зітхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорівну розбивав через нас параліч. Хай буде здорова.
— Не лайте їх, дуже прошу. Вони більше не будуть,— говорить старшина Паляничко, підкручує вус, і очі в нього затуманюються.
— Ах, пробачте! Я навіть не подякувала вам. Спасибі! Спасибі! — враз почервонівши, говорить Галина Сидорівна, робить губи бантиком, і очі в неї теж затуманюються.
— Нема за що. Це наш обов’язок.
— Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибі велике! Не знаю, що б я робила.
Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усміхнених очей з Галини Сидорівни.
А Галина Сидорівна, навпаки, то зиркне на нього, то опустить очі, то зиркне, то опустить очі. І говорить вона з міліціонером якимсь надзвичайно мелодійним м’яким голосом — зовсім не таким, як з нами.
— Ви даремно так переживаєте, нерви собі псуєте. Хлопці вони меткі, нікуди не дінуться,— говорить старшина і дивиться на Галину Сидорівну по-орлиному.
— Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але…— наче горлиця, туркоче Галина Сидорівна і гладить по голові спершу мене, тоді Яву.
Ява підморгує мені. Я тихенько хмикаю у відповідь (я підморгувати не вмію, в мене обидва ока кліпають, як у діда Варави).
Молодець старшина! Спасибі! Геройська міліція в Києві.
Потім ми всі виходимо з музею і йдемо через Володимирську гірку у Містечко розваг— кататися на різних чудернацьких гойдалках і на «чортовому колесі». І старшина Паляничко разом з нами.
Потім ми йдемо у Палац піонерів. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) І старшина Паляничко разом з нами.
Потім ми сідаємо на машину (Книш і Бурмило вже давно тут і поводяться дуже спокійно — мов звичайнісінькі собі люди) і рушаємо в путь.
А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка і стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорівна довго махає йому хусточкою, навіть тоді, коли його вже не видно.
І знову сама собою завелася пісня:
Ми з Явою лукаво перезираємось і тягнемо на все горло:
І так нам весело, що ми аж лягаємо. Але Галина Сидорівна нічого не чує і не бачить — співає, заливається…
Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!
Розділ IV
…Безлюдне плесо у плавнях. На піщаному острівці за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жіночі. На ногах у нього ласти. У роті трубка акваланга, до лиця він припасовує маску. Пирхає, як кіт,— носяра заважає. Крізь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках,— звіряється з інструкцією. Поруч — одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пішов до води, чіпляючись за землю ластами і спотикаючись. Геп! — упав. Підвівся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.