Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 15

— Ну пішли, чого ж ви,— обернувся міліціонер.— На руках мені вас нести, чи що!

Ледве я з місця зрушив.

Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боці, і на тій смузі написано: «Міліція». І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сідайте», а сам — біля шофера. Зняв трубку (радіотелефон) і говорить:

— Товаришу лейтенант! Доповідає старшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.

Ми так і обімліли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.

Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми більше не будемо, одпустіть», а ми — ані слова. Горді ми!

Один до одного попритулялись, їдемо і крізь заґратоване віконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами і святковими транспарантами. Першотравень же післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні. А ми… у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на свободі ходять. І так нам прикро стало — хоч плач.

— Ех ви! — не витримав Ява.— Не тих ви взяли, кого треба!

— Тобто? — обернувся старшина.

— От вам і «тобто»! — закопилив губу Ява.— Може, ми за справжніми шпигунами стежили…

— Ну?! — ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.

— От вам і «ну». Може, вони тільки що акваланг купили… для підводного плавання…

— Ого!

— От вам і «ого»! Може, вони гестапівський архів з дна підніматимуть.

— Ясно! «Акваланги на дні»? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?

— З нашого села.

— Ага, місцеві, значить. Колгоспники. Як прізвища?

Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував, що почав цю розмову. Міліціонер говорив глузливо, видно, не вірив жодному слову.

— Як же прізвища шпигунів ваших? Га? — усміхаючись, повторив старшина.— Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?

Раптом машина зупинилася.

— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси,— сказав старшина Паляничко.

Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма?

Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер і каже:

— Оце, хлопці, Історичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.

«Так он воно що! — радісно попідстрибували наші душі.— Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловік!»

— І не переживайте, хлопці,— заспокоїв нас хороший чоловік.— Я вашій учительці скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!

Отаке! Підстрибнуті наші душі розгублено заклякли в кумедних позах.

— Не тре…

— Не ка…— одночасно вигукнули ми.— А що як… На все село засміють.

І нащо Ява сказав!

— Він… по… пожартував,— зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.

— Умгу! — похнюпившись, підтвердив Ява.

— Ми просто хотіли… хотіли…— я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.