Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 11
Всеволод Зиновійович Нестайко
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки — гух! гух! гух! — пісня сама виривається з грудей.
В хорі вирізнявся дзвінкий соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї, бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»…
Хіба втерпиш, коли всі співають? І ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорі!») затягли на все горло:
Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
І раптом… Ми так захопились, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як потім з’ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Всі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями, і ми ж не знали цього… І ми продовжували тягнути, як два баранці:
Жде-ге-е дівчина, жде-ге-е…
І сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас, як грім з ясного неба.
Скуйовджені й пожмакані вилізли ми з-під стільців.
— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорівна.— Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви «зайцями», таємно, обдуривши мене… Як… як шпигуни якісь. Фу!
Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, які… Ех!
— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна,— сказав Бурмило.
«Подаруночок від німців… Якість бронебійна!..»
Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу. Точно!
— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі,— сказала Галина Сидорівна.— Я не зроблю цього тільки тому, що ми від’їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.
Ми звели очі — колектив дивився на нас весело і усміхнено. У колективу був гарний настрій. Колектив хотів співати.
Ми опустили голови і сказали:
— Ми більше не будемо…
Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня:
Ми з Явою намагалися перекричати всіх — так старалися.
Довго ми їхали — геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Тричі зупинялися їсти.
Аж от нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік — високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вишка, і громадяться, налізаючи один на один, будинки — великі, багатоповерхові… Київ! Приїхали.