Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 10
Всеволод Зиновійович Нестайко
— Ми ж не хотіли… Ми ненавмисне,— гундосить Ява.
— Ми більше не будемо… Чесне слово,— гундошу я.
Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
— Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
І ми відчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
— Педагогічно! — вигукнув я.— Ми ж сказали, що більше не будемо.
— Ну да, педагогічно! — підхоплює Ява.— Навіть дуже педагогічно! Макаренко обов’язково б узяв. Точно!
Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
— Ні.
І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). «Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?» — думаю я.
І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
«Зате подаруночок матимеш від німців… Вермахт щедрий… Двадцять залізних… Якість бронебійна… Рраз — і нєту!.. Тільки ж нікому-нікому».
Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
— Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все-таки у людей совість.
Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой «язичок» у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
«Раз — і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй голові в такт ударам.
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова…
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова…
«Раз — і нєту!..
Якість бронебійна!..
Вермахт щедрий!..»
І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швирголяло вгору-вниз та з боку в бік, тим легше ставало у нас на душі — бо ж тим далі від’їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, і весело загурчав мотор, набираючи швидкість,— ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села). І одразу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня:
