Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 79

— Товариші, допоможіть…

Побачивши Пархоменка й Сидоренка, він став показувати рукою у бік хати Хмельницьких, повторюючи:

— Матка… допоможіть… там… матка…

— Нема вже матки,— сказав Олесь, не розуміючи, що воно за німець дивний такий.

Фельдфебель повернувся у другий бік і знову показав рукою:

— Там… допоможіть… там… люди…

Вони глянули туди, куди показував німець, і недалечко побачили велику стару клуню. Побігли туди.

Що ближче були вони до клуні, то виразніше чули стогони, зойки, дитячий плач. Двері замкнені, попід стінами накладено купи хмизу.

За кілька кроків валявся убитий есесівець з коробкою сірників у руці, поряд — каністра з бензином. Не встиг, душогуб…

Олесь зірвав замок, відчинив двері. Жінки, діти, старі кинулися назустріч, стали обіймати Олеся й Андрія.

— Дорогі наші… рятівники… рідні…

— Не лишили в біді…

— Здоров’я вам і віку…

На їхніх очах блищали сльози, але це вже були сльози радості.

— Де він, де він, той німець? — закричала якась бабуся, озираючись навсібіч.

— Який, мамо? — спитав Олесь.— Той, що хотів підпалити вас? Так он він лежить, герой.

— Ні, ні, якраз той, що врятував нас. Я про доброго німця питаю.

— Там ще один поранений лежить. Може, він? — сказав Андрій Сидоренко.— Він показав нам цю клуню.

Кілька чоловік побігли до пораненого фельдфебеля.

— Цей? — спитав Андрій.

— Він, він і є наш рятівник! — закричали в один голос.

— Ми бачили,— став пояснювати щупленький дідок, показуючи на вбитого есесівця,— як отой хотів підпалити клуню, тобто нас хотів спалити живцем, але цей добрий чоловік не дав. Спершу він хотів урятувати тут одну жінку… Хмельницьку, еге, та ця падлюка в чорному завадила. Есесівець вистрілив у нього, підпаливши Хмельницьку і вже прибіг до нас, щоб підпалити, а цей, поранений, еге, вже лежачи, разів кілька стрельнув по ньому… Не знаю, як воно потім було, а це я бачив, еге, своїми очима, дивлюся, значить, а він…

— Усе зрозуміло, дідусю,— м’яко обірвав його Олесь, відчуваючи, що дід почне все заново, такий балакучий.

Потім вони з Андрієм дістали особисті пакети, старанно перев’язали фельдфебеля і, взявши його попідруки, рушили на подвір’я Хмельницьких. Майже всі люди пішли слідом за ними, дітвора бігла попереду.

— Давай, давай його сюди, того фашиста! — закричав Кунанбаєв, виходячи назустріч.— Зараз ми його судити будемо.

— У вогонь його, який там суд! — гукнув Таганашвілі.

— Повісити! — подав голос Поліщук.

Розгнівані солдати загули, зашуміли, але тут, впізнавши фельдфебеля Буша, втрутилася Галя:

— Не чіпайте його, це наш товариш!

— Так, Галя правду каже,— сказав Сидоренко.— Цей фельдфебель врятував оцих людей,— обернувшись, він показав на соснівчан.

— Діду, розкажіть і цим хлопцям, як воно було,— підохотив Олесь балакучого дідка, і той відразу, поки не передумали, виступив наперед:

— Еге, значить… дивлюся…

Коли він закінчив свою розповідь, Галя сказала:

— Більше того, секретні папери з сейфа полковника Вольфа також викрав товариш Буш.