Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 75

— Галю, сестричко, йди сюди.

Вона впізнала рідний голос, і серце аж затремтіло від радості. Нарешті можна було полегшено зітхнути: встигла. Тепер уже обережніше рушила поміж пеньками туди, звідки обізвався Олег, і місяць, цей пустун місяць, знов, наче навмисне, виглянув з-за хмар. Галя побачила зовсім недалечко кілька чималих колод, за кожною з них причаївся боєць.

— Сестричко,— пошепки сказав Олег.— Я знав, що ти неодмінно вийдеш нам назустріч, аби попередити.

— Але звідки ж ти дізнався, що заходити до нас небезпечно? — здивувалася Галя.

— Про це нам сказали оці недавно зрубані дерева,— невесело усміхнувся Олег.— Тоді, як ти приходила, такого ще не було, інакше ти сказала б мені, еге?

— Ох, а я так переживала, думала, ти…

— Забула, що твій брат розвідник?

— Ні, але… ох… слава богу…

— Ну годі, годі, сестричко. Що. там у селі, розказуй. Що виробляють фашисти?

— Та що… розперезалися, гади. Грабунки, арешти. Чого від них іще чекати…

— Ну, це ми знаємо… А ще що?

— Ось пакет — тут цінні документи й карти,— дістала Галя з-за пазухи згорток.

— Які документи? Які карти? — не міг второпати Олег.— Звідки?

— З кабінету командира дивізії полковника Вольфа.

— Жартуєш?

— Не до того.

Галя розповіла йому про всі останні події.

— Он воно що,— здивовано покрутив головою брат.— Ну й дива, хто б на таке міг сподіватися. Та тебе, сестричко, на руках треба носити… Але тепер, виходить, твоє життя під загрозою. Підеш з нами.

— Ні, що ти, Олежику! Я маму саму не залишу. Зараз швиденько вернуся додому, чому це підозра мусить відразу впасти на мене? Там багато тих п’яниць було, на кого хоч можна подумати.

— Ти погано їх знаєш, Галю. Вони почнуть тебе допитувати, катуватимуть…

Він не доказав, бо вдалині почулися кроки.

— Нічна варта,— прошепотів старший сержант Хмельницький.— Не стріляти, відходимо в ліс. Галю, ти з нами…

— А мама?

— Ходімо, зараз немає часу,— він міцно взяв сестру за руку, й вони зникли за деревами.

Все сповила німа тиша. Наляканий місяць знову сховався за хмари.

* * *

Наступного ранку тривожно задзеленчав телефон полковника Вольфа.

Із сусідньої кімнати вибіг заспаний ад’ютант і взяв трубку.

— Капітан Отто Хемке слухає… Негайно кличу,— сказав він і, тягнучи за собою телефонний шнур, поніс трубку командирові дивізії в ліжко.

Віллі Вольф спав як убитий.

— Пане полковнику… Вас просять, пане полковнику,— обережно поторсав його за плече Отто.

— Га… що… де?..— Вольф розплющив очі, але ніяк не міг прочуматися. Голова гула, наче в ній навкулачки билися чорти.

— Із польової варти просять вас,— простяг йому трубку капітан.

Полковник розсердився:

— Що їм треба так рано?.. Нема чого робити, роздзвонилися, чорти б їх ухопили!

Він узяв трубку, недбало приклав до вуха.

— Полковник Вольф слухає… Так… Нічого, кажіть, що там у вас, мерщій… Що? Біля лісу? Довгі білі коси?.. І була з ними?.. Ви впевнені, що вона схожа на нашу перекладачку?.. Дурниця якась… Хвилинку.

Він відклав убік трубку і, спотикаючись, побіг до кабінету. Дістав в’язку ключів, тремтячими з похмілля пальцями довго не міг попасти в замкову щілину сейфа, та нарешті відчинив важкі дверцята й ухопився за голову: