Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 71
Мнацакан Варданович Тарян
— Варвари,— ледве стримуючи обурення, прошепотіла Галя. Вона помітила знайомого фельдфебеля, який завзято бігав поміж солдатами, давав вказівки, як швидше впоратися з роботою. Вищання пилок і дзвін сокир, чужинська мова й тріск дерев, що падали,— усе це нагадувало пекло. Хотілося тікати світ за очі… Заревли вантажні машини — під’їхали забирати вирубаний ліс.
— Чого мнетеся, роти пороззявляли? — закричав фельдфебель.— Ану мерщій вантажити, бо нас тут і ніч застане. До темряви треба впоратися, гайда!
— Не встигнемо, тут ще добрий шмат роботи,— буркнув один із солдатів.
— Заткнися, свиня! — відрізав фельдфебель.— Працювати треба, а не язиком молоти.
Солдат зіщулився і швиденько метнувся до машини, де вже вантажили на кузов колоди.
— Здрастуйте, фройляйн, звідки це ви йдете?
— Зі штабу.
— Отже, працюєте у нас?
— Так.
— Чудово. Правильно зробили, що послухалися мудрої поради. Не пошкодуєте.
— Якось же треба жити…
— Ваша правда, фройляйн. А до того ж…
Галя не дала йому докінчити фразу:
— Скажіть, будь ласка…
— Вибачте, фройляйн, але я ще навіть не відрекомендувався,— простодушно перебив і він її.— Моє ім’я Буш, можете звати фельдфебель Буш.
— Фельдфебель Буш,— відразу підхопила Галя,— скажіть, будь ласка, що все це означає,— кивнула вона на солдатів, що метушилися біля машини.
— Я, фройляйн, тільки виконавець, це не з моєї вини. Ви повинні зрозуміти, що відмовитися виконувати наказ я не міг,— він винувато схилив голову.
— Але ж це варварство…
— Так, ваша правда. Але те, що ліс так близько підступає до села, не подобається командирові дивізії. Він наказав вирубати чималу площу, аби тут відкривався простір, як у полі. Мабуть, здогадуєтеся навіщо.
— Ні,— похитала Галя головою.
— Щоб застрахуватися від несподіваного нападу партизанів.
— А-а-а, зрозуміло. Але я щось не чула про них у наших краях.
Фельдфебель оглянувся довкола. Переконавшись, що їх ніхто не чує, сказав:
— Фройляйн, я хотів би зайти до вас у дім, маю дуже важливу розмову.
Галя на якусь мить розгубилася, не знаючи, як повестися у такій ситуації, та, пам’ятаючи його доброзичливу усмішку під час вранішнього візиту, запросила:
— Будь ласка, пане Буш.
Вони зайшли до хати.
* * *
Наступного дня увечері полковник Віллі Вольф влаштував застілля з нагоди свого ювілею — йому виповнилося п’ятдесят. Хоча гостей було й небагато, але всі при високих чинах, здебільшого штабні офіцери.
Галю також було запрошено. Ювіляр, перебуваючи в доброму гуморі, зажадав, аби дама сіла поруч із ним, а потім попросив навіть, щоб вона наповнила його склянку.
Поміж гостей крутився меткий фотограф і, вибираючи найцікавіші моменти врочистості, раз по раз клацав апаратом. Звичайно ж, у центр кадру весь час потрапляв командир дивізії Віллі Вольф, а також вродлива перекладачка «фройляйн Галя», аби наступного дня її земляки побачили на фотографіях, вивішених на майдані, з яким веселим і щасливим обличчям розважається українка в колі німецьких офіцерів.