Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 50

— І Галя теж не байдужа до тебе, це я добре підмітив,— докинув Олесь і глянув на Хмельницького.— Чи, може, я помиляюся, товаришу старший сержант?

— Та, мабуть, ні, недарма ж ти розвідник.

Аршавір зніяковів, переступив з ноги на ногу, але так і не знайшов, що їм на те відповісти. Хоча знав трошки більше за них, хто й кому сподобався.

— Ну, гаразд, гаразд, досить червоніти,— сказав Олег.— На війні деякі речі вирішуються інакше, ніж у мирний час, іноді зовсім неждано-негадано…

Хмельницький по-дружньому поплескав Аршавіра по плечі й пішов. Олесь на хвилину затримався, усміхнувся товаришеві.

— Ну, братику, я дуже радий за тебе. Але дивися мені, коли після війни гулятимеш весілля, то не забудь же, що я за боярина…

— Сватом будеш, Олесю, ти ж не парубок, не забувай,— усміхнувся Аршавір.— Хай-но лиш доживемо до того дня.

— Мусимо дожити,— сказав Олесь і побіг наздоганяти командира відділення.

Сонце уже зайшло. Останні його промені ще підсвічували хмарину, що застигла на обрії і бралася вогнем, наче там майоріла шовкова червона косинка.

_{Частина друга}

Ціною життя

Одного дня Аршавір з Олесем, заздалегідь умовившись, щоб старший сержант Хмельницький нічого не знав, підійшли до лейтенанта Капустіна.

— Товаришу лейтенант, вам відомо, що командир нашого відділення з цього села, з Соснівки, і зараз тут живуть його хвора мати і єдина сестра?

— Звичайно, я знаю про це,— відповів Капустін.

— Але, товаришу лейтенант, родина старшого сержанта, прямо скажемо, в скрутному становищі. З харчів у них, окрім фруктів, вважай, нічого немає. Невже ми не можемо їм допомогти хлібом, продуктами?

— Дуже вас просимо,— додав Олесь Пархоменко.

«І як це я сам не допетрав? — подумав лейтенант Капустін.— Молодці хлопці, підказали».

— Можна, звісно, це ви добре зробили, що підійшли до мене. Обов’язково виправимо свою помилку.

— Тільки, будь ласка, старшому сержантові ні слова про наше прохання, добре? — попросив Аршавір.

— Домовились,— усміхнувся Капустін.

— Дякуємо, товаришу лейтенант. Дозвольте іти?

— Ідіть.

Вони, задоволені, вийшли.

…Вранці лейтенант покликав до себе рядового Андрія Сидоренка.

— Ти знаєш, де хата Хмельницького? — спитав Капустін.

— Знаю, товаришу лейтенант. Хлопці показували.

— Добре, ходімо зі мною.

Вони пішли до продовольчого складу батальйону.

— Товаришу старшина,— сказав Капустін.— За наказом командира батальйону віднині щодня даватимете рядовому Сидоренкові пайку хліба, концентратів, консервів… одне слово, усе, що ми маємо з провізії. Це для однієї сім’ї, Сидоренко відноситиме. Зрозуміло?

— Так точно, товаришу лейтенант! — відповів старшина.— Дозвольте видати сьогоднішній пайок.

— Давайте разом з учорашнім,— сказав Капустін і звернувся до Сидоренка: — Отже, затям собі: щодня о цій порі відноситимеш харчі Хмельницьким.

— Єсть, товаришу лейтенант! — козирнув Сидоренко.

Лейтенант Капустін пішов, а Сидоренко, взявши пайок, вирушив до Олегової хати, снуючи собі нехитру думку: «Оце тобі й маєш, така чудова нагода трапилася — нарешті, роздивлюся на неї зблизька, а там потроху-потроху — й познайомимося ближче…»