Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 44

«Тварюко, навіщо ж ти б’єш дитину?!» — закричала я і в нестямі кинулася на фельдфебеля, але солдат, який стояв ближче, перепинив мені дорогу. Я знов кинулась до чоловіка. «Не віддам вам його, убивці, не чіпайте!» — й обіруч вчепилася в нього.

Коли це той фельдфебель як кинеться на мене та щосили ногою… Я тільки зойкнула і впала вже непритомна.

Чоловік подумав, що я нежива й, забувши про все на світі, стиснувши кулаки, рушив на фельдфебеля. Але один із солдатів зірвав з плеча гвинтівку й ударив його прикладом по голові. Так закривавленого й поволокли вони мого чоловіка в поліцію. Там приписали йому замах на німецького офіцера й повісили на сільському майдані. Цілий тиждень не знімали з шибениці, щоб залякати всіх, хто не хотів їм скоритися.

Я тоді місяць пролежала хвора. Сусіди мене й Олега виходили. А коли стала на ноги, то нічого не бачила… Осліпла… Ще добре, що хоч Галинку доносила. Однієї ночі прийшли до нас двоє з лісу, принесли харчів, грошей… Виявляється, що то справді-таки мій чоловік порішив старосту-кровопивця, а я й не знала, не казав мені нічого ні про себе, ні про партизанів.

Навесні в дев’ятнадцятому вигнали німців з України. Уже Галя на руках у мене була… В отакі тяжкі дні довелося мені ростити діток, не доведи нікому. І тільки налагодили нове життя, як знову німці…

Оце й усе. Як бачите, борг мій давній… І за Валю й онука… ще свіжа рана… заплатять вони.

Всі мовчали, вражені. Потім Олег став розповідати матері й сестрі про фронтове життя, про те, як зовсім недавно вони вирвалися з лабетів ворога і як усіх виручив у скрутну хвилину Аршавір, виручив не вперше, бо він, цей відважний хлопчина, хоча й молодий, а на весь полк прославився своїми подвигами.

Галя слухала й час од часу приязно поглядала на Аршавіра: «Он ти який…»

А мати сказала:

— Дай боже тобі здоров’я, сину, щаслива та мати, що народила такого хлопця. Яка у вас сім’я?

— О, я багатий,— усміхнувся Аршавір.— Батько, мати, брати, сестри.

— Добре, це дуже добре, сину. Хто має стільки рідних, той не тільки багатий, а й щасливий.

Галя, сидячи поруч з матір’ю, мовчала. Якоїсь миті Аршавір перехопив її погляд, і вони довго дивилися один одному в очі, поки дівчина опустила голову. Вона соромливо прихилилася до материного плеча, а в грудях сколихнулася тепла хвиля.

Мати з дочкою були схожі. Тільки Галя мала тонкий і граційний стан, та дві тугі золотаві коси сягали пояса. Такою була колись і її ненька, але літа взяли своє. Нелегкі літа.

…Два тижні тому вона поховала невістку й онука, серце переповнювала тяжка печаль. А вчора, зустрівшись із сином, вона сховала ту печаль у собі, аби не завдати ще більшого болю Олегові. Хотіла, щоб дух його був міцний. Так, саме цього вона хотіла, хоч, може, так і не думала. Материнське серце зірке й мудре.

Аршавір вийшов на подвір’я. За хатою починався садок: яблуні, груші, сливи… Вишні вже одійшли. А груші вродили такі, як ті горнята, що сушилися на тину, перекинуті догори дном. Але нікому, здавалося, не було до них діла. Ні Олеговій матері, ні його сестрі Галі. Галя…