Читать «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона» онлайн - страница 380

— А цих вражих лікарчуків ви не слухайте — мало яких дурниць вони вам нацвенькають! Лікарчуки — осли. Ви здорові, як бугай. Ви ще поховаєте всіх нас!

Примітки

Ґермантська сторона І

Після виходу 1913 року «На Сваннову сторону» Пруст усе ще виношує задум опублікувати продовження свого роману у двох томах: «Ґермантська сторона» і «Віднайдений час». «Ґермантська сторона», отже, була центральним панно триптиху. Хвороба, війна, сердечні драми змінили цей план. І хоча в остаточній композиції роману місце, відведене «Ґер-мантській стороні», куди скромніше, ніж у проекті тринадцятого року, цей том залишається дуже важливий для розуміння прустівського творчого методу. Але чого вартий цей том, усвідомлено не зразу. Читач віддав належне поезії «На Сваннову сторону» і «У затінку дівчат-квіток», сценам звичаїв «Содома і Ґоморри», психологічному аналізу «Полонянки» і «Аль-бертина зникає», філософії «Віднайденого часу», а от «Ґермантська сторона», які лаври вона здобула авторові? Після широких просторів Комбре та Єлисейських Полів, після морських бризів Бальбеку читач опиняється в замкнутій атмосфері салонів. Розповідь ніби зависає в повітрі, загрузає у фривольних розмовах, у пустопорожній балаканині, які знову можуть підтвердити достотність образу Пруста-«сноба», «світського аматора». Як виявилося, за розгалуженням ховався основний стовбур. Справді, «Ґермантська сторона» — найдовший в епопеї «У пошуках утраченого часу» роман і нібито, так іноді здається, «найрозхристаніший». Погодившись друкувати порізаний твір — перша частина його оприлюднена 1920 року; друга — 1921-го, — Пруст, безперечно, мимоволі сам допоміг утвердитися цій думці. Ось чому двадцятого року Поль Суде, критик «Тана», бачив у «Ґермантській стороні І» «перехідний том», а через півстоліття Моріс Бардеш усе ще писав про його «гібридний характер».

Треба визнати, що твір може завести на манівці і що як ти чекаєш, щоб романіст дав тобі нитку Аріадни, тобі буде нелегко орієнтуватися в цьому лабіринті. Але хіба не блаженство никати отак із салону в салон? Хіба сам герой знає, де він опиниться, ступивши на «потертий коцик» особняка Ґермантів? Зрештою, «Ґермантська сторона» — не світський роман, а роман про відкриття вищого світу, не книга про снобізм, а книга про поезію снобізму. І якщо це якийсь «перехідний том», то це тому, що в ньому описується перехід від хлоп’яцтва до зрілости, від вражливости до свідомого сприймання; а в найширшому своєму значенні слово перехід передбачає плин часу і прилучення до реальности. Весь твір у цьому русі: людина згадує і зіставляє ілюзії свого минулого з достеменними фактами теперішности. Завдяки химерному явищу мімікрії ця еволюція здобуває свій еквівалент у генезі роману, вражіння таке, ніби книга для своєї побудови має теж пройти шлях свого героя, ніби вона теж повинна у міру свого написання нагромаджувати помилки, обходити перешкоди, зазнавати випробувань, розвіювати химери, які їй довелося описати.

Первісна омана навіяна тут власними іменами, їхніми складами, які містять у собі весь ідеалізований світ і породжують бажання у того, хто їх вимовляє, пізнати краї або людей, що їх вони значать собою. З допомогою того чи іншого імені оповідач будує замок, маєток, особняк, жінку, товариство. З допомогою імен Пруст і пише «Ґермантську сторону». Відомого нам вигляду Пруст надає «Ґермантській стороні» з літа 1912-го до весни 1913-го. Опубліковано цей черговий роман у двох томах аж 1920 року на вимогу Ґастона Ґаллімара.