Читать «Знедолені» онлайн - страница 15

Того ж таки вечора імператор запитав у кардинала, як звуть старого кюре, і незабаром Мірієль із подивом довідався, що його призначено діньським єпископом.

Пан Мірієль приїхав у Дінь зі своєю сестрою Батистіною — старою дівою, молодшою від нього на десять років.

Їхню єдину служницю, ровесницю Батистіни, звали Маглуар.

Панна Батистіна була жінка висока, бліда, тендітна, лагідна.

Маглуар була метушлива бабуся — сива, товста, завжди заклопотана. Вона весь час відсапувалась — через те, що надто метушилась, і через свою астму.

Коли пан Мірієль приїхав у Дінь, його оселили в єпископському палаці з усіма почестями, передбаченими імператорським указом, що ставив єпископа в суспільній ієрархії відразу після маршала. Його негайно навідали мер та голова суду, а він, зі свого боку, зробив візити головному збирачеві податків і префектові.

Після цього місто стало чекати, як же поведеться його новий духовний пастир.

Єпископський палац у Діні, збудований на початку минулого століття монсеньйором Анрі Пюже, доктором богослов’я Паризького університету — він став тутешнім єпископом 1712 року — був справжньою великопанською оселею. Усе тут вражало розкішшю: покої єпископа, салони, кімнати, просторе подвір’я, криті галереї під аркадами у старовинному флорентійському стилі, великий сад із чудовими деревами.

Поруч із єпископським палацом стояла лікарня. Вона містилась у вузькому й присадкуватому одноповерховому будинку з невеликим садочком.

Через три дні по приїзді єпископ навідав лікарню. Відбувши візит, він запросив доглядача до себе.

— Пане доглядач, — звернувся він до нього, — скільки у вас нині хворих?

— Двадцять шість, ваша превелебносте.

— Я теж нарахував саме стільки, — сказав єпископ.

— Ліжка, — провадив доглядач, — стоять тісно впритул.

— Я теж це помітив.

— Палати у нас — зовсім малі кімнатки, і провітрювати їх важко.

— Так я й подумав.

— А наш садочок надто малий, і коли випадає сонячний день, тим, хто одужує, нема де гуляти.

— Так здалося й мені.

— Якщо спалахує пошесть — цього року ми мали тиф, а два роки тому сипняк — число хворих досягає сотні, і тоді ми опиняємося в безвихідному становищі.

— Це спало на думку й мені.

— Що ж тут удієш, ваша превелебносте? — сказав доглядач. — Треба миритися.

Ця розмова відбулася в їдальні нижнього поверху.

Єпископ помовчав якусь мить, а тоді рвучко обернувся до співрозмовника.

— Скільки, на вашу думку, ліжок поміститься в оцій залі?

— В їдальні вашої превелебності? — вигукнув приголомшений доглядач.

Єпископ окинув залу поглядом і, здавалося, подумки зробив якісь підрахунки.

— Тут поміститься двадцять ліжок, — сказав він, мовби сам до себе. І провадив, підвищивши голос: — Ось що я вам скажу, пане доглядач. Тут явно сталася помилка. У вас двадцять шість хворих, і вони туляться в п’ятьох-шістьох маленьких кімнатках. Нас тільки троє, а місця нам виділено на шість десятків персон. Сталася помилка, я вам кажу. Ви зайняли моє приміщення, а я — ваше. Поверніть мені мій будинок. Ваша оселя — тут.