Читать «Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця» онлайн - страница 4

І коли мама прийшла забирати його з дитсадка і почала одягати, він не мотав головою, не сукав ногами, не кинув панамку під стіл і не пожбурив сандалики через усю кімнату.

Мама стурбовано схилилася до нього, притулилася губами до його скроні і спитала:

— Лесику! Ти не захворів? Що з тобою?

Він витримано сказав:

— Нічого!

І вони пішли додому.

Дома він мовчки тинявся по квартирі і не міг дочекатися вечора.

Забрів у куток з іграшками. Та гратися не хотілося.

Зовсім. Звернув тільки увагу, що десь нема Веселесика, ведмежати Гришки і Залізного Роба. Завжди лежали зверху, на видноті, а тут… Але одразу й думати про це забув. Хотілося якнайшвидше дочекатися миті, коли можна вже буде промовити чарівні слова і…

Він навіть не став дивитися телепередачу «На добраніч, діти!», хоч у програмі й були улюблені «мультики». Сказав, що хоче спати.

Мама поклала його в ліжко, поцілувала, погасила світло і вийшла в іншу кімнату.

Олексій чув, як вона сказала татові:

— Температури нема, але, по-моєму, дитина хвора.

На що тато відповів:

— Якщо нема температури — нічого страшного.

— Цс! — цикнула на нього мама. — Кричиш, як на вулиці! Звик там із своїми шоферюгами! Не заважай дитині спати!

І стало тихо.

Олексій почекав ще трохи, заплющив очі, зітхнув (чогось йому було страшнувато) і зашепотів:

Ну, будь ласка, Ну, будь ласка, Починайся, диво-казка!

Прошепотів один раз — нічого.

Прошепотів удруге — нічого.

Прошепотів утретє…

І раптом відчув, що кудись пливе, провалюється, провалюється.

Потім щось замигтіло, закрутилося…

Бомм! — наче дзвін ударив.

І всі думки зникли.

Очутився Олексій, дивиться — сидить він у кутку величезної дивовижної зали з колонами. Стеля десь високо-високо — як у вокзалі. Поряд лежать купою якісь дивні предмети: великі яскраві ящики, великі червоні, жовті й сині кружала, величезна смугаста куля…

Бачить — прямує до нього якесь химерне створіння, все з дірчастих залізних рейок, голова — залізна коробка, замість очей дві лампи світяться (одна синя, друга червона), замість носа — гвинт.

Підійшло, залізними щелепами клацнуло, скреготливим, але зовсім не страшним голосом сказало:

— Здоров, Веселесику! Прокинувся? Ну, ходімо!

Ой! Та це ж робот, якого тато з «Конструктора» згвинтив, — Залізний Роб. Тільки вдесятеро більший.

Ошелешено розглянувся Олексій навколо і вдруге ойкнув: ой, так це ж він у кутку власної кімнати сидить, — вона тільки чомусь у десять разів збільшилася. Великі яскраві ящики — то кубики. Червоні, жовті й сині кружала — то коліщатка від дитячої піраміди. Величезна смугаста куля — то м’ячик. А колони — то ніжки стола і стільців.

— Веселесику! Ну, чого дивишся? Ходімо! — повторив Залізний Роб. — Вирушати час.

Глянув Олексій на себе. На ньому матроска. І жовті сандалики.

— Ой! — утретє ойкнув Олексій. Так це ж він на Веселесика обернувся! На лялькового хлопчика. Он воно що! Он чого все таке велике. Бо то ж він став маленьким, як лялька.

Отже, правду казав дідусь.

— Гришко! — гукнув Залізний Роб. — Біжи сюди. З Веселесиком щось не гаразд.