Читать «Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця» онлайн - страница 2

— Що я, дівчисько — ляльками бавитися! Не хочу-у! У-у-у!..

І підфутболив його ногою.

Мама хотіла одразу ж віддати Веселесика сусідській дівчинці Оленці, але Олексій-Плаксій заголосив.

— Не треба-а! Це мій! Не хочу-у! У-у-у!..

Так і лишився Веселесик у кутку. Олексій з ним ніколи не грався, а тільки, коли бував покараний, підфутболював і топтав його ногами. Веселесик усе терпів і незмінно усміхався. І це ще більше дратувало Олексія. І він ще дужче «витворявся», як казала мама.

Отакий став хлопчик Олексій, капризун, вереда і плаксій.

Одного ранку, досхочу наплакавшись, накричавшись і посварившися з усіма в дитсадку, Олексій-Плаксій забрався у густі кущі за дерев’яною будкою, в якій зберігалися триколісні велосипеди, самокати і коні-качалки. Сюди він ще ніколи не залазив, бо Світлана Іванівна не дозволяла. Але цього разу Світлана Іванівна не додивилася — і він заліз.

Тут було тісно й темно. З одного боку — стіна будки, з другого — якийсь високий паркан.

Олексій почав роздивлятися. На землі валялися червоне кружальце від піраміди, маленький м’ячик, якась пляшка, залізна банка з-під консервів і клапоть старої газети. Все це його не цікавило.

Нараз щось заворушилося, і Олексій побачив смугасте замурзане кошеня.

Він простягнув руку, щоб ухопити кошеня за хвіст. Але кошеня відскочило і зникло за парканом.

Олексій посунувся вперед і побачив, що одна дошка в паркані виламана і туди можна пролізти. І він поліз.

Кошеняти ніде не було видно. Олексій поліз далі і виліз на невеличке подвір’ячко. Глянув і здивовано закліпав очима.

Серед подвір’ячка стояло дивне крісло на великих велосипедних колесах. І в тому кріслі сидів незнайомий дідусь — лисий, з рудими, наче приклеєними, волохатими бровами і веселими сірими променистими очима.

Дідусь уже помітив Олексія і привітно усміхнувся йому:

— Здоров, козаче!

Олексій закопилив губу і сказав:

— Бу-у!..

— Чого такий невеселий? Неприємності якісь?

Олексій не обізвався. Він не любив, щоб його розпитували.

— Ясно! — усміхнувся дідусь. — Значить, це ти сьогодні цілий ранок співав арію з опери «Ой, не хочу! Ай, не буду!». У тебе хороший голос. Мабуть, коли виростеш, будеш народним артистом. Га? Хочеш бути артистом?

Олексій знову мотнув головою і сказав:

— Ай!

— Шкода! Такий талант пропадає. Ти був би гарним артистом, Олексію.

Олексій здивовано звів брови — звідки дідусь знає, як його звуть?

Дідусь ніби прочитав його думки:

— А я все знаю. От знаю, що тебе діти прозивають Олексій-Плаксій, а мама лагідно зве Лесиком.

— А… а звідки в-ви знаєте? — затинаючись, спитав Олексій.

— Бо я — чарівник.

— Як-кий ча… чарівник?

— Звичайний. Той, що робить чудеса.

— Е, ні,— заперечливо похитав головою Олексій. — Так не буває!

— От! Не вірить! Точно! Чарівник-жартівник Нежурись.

— Так не буває! — знову похитав головою Олексій.

— Буває, — усміхнувся дідусь. — То ти просто не знаєш. От ти, мабуть, думаєш, що сам прийшов сюди, до мене. А це я тебе викликав.