Читать «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер» онлайн - страница 247

Налагодити побут на новому місці — непросте завдання. І хоч до осені вдалося переїхати до нової хати, там була пустка, на те, щоб облаштуватися, пішов не один рік.

Тут було гамірніше. З весною почалися відвідини. До Руїни ходили мародери. Що вони там шукали, то їхнє діло. Губченко був майже переконаний, що тягти звідти вже давно нічого. Але в тому й була основна загроза. Люди долали великі відстані через ліс, сповнений небезпек, приходили й не знаходили нічого цінного. Роздратування й відчай у них були такі сильні, що вони ладні були тягти бодай щось. Тож хата Інженера на їхньому шляху — немов знахідка. Довелось озброюватися. Тепер уже по-новому — від рушниці лишилися тільки спогади.

Цю місцину Губченко добре знав колись — у минулому житті. Та тепер тут усе змінилося. Не було колишніх доріг — їх пробили паростки, що перетворилися на великі дерева, які порозламували й покришили асфальт і бетон. З’явилися нові стежки, потім і ті зникли… Розвелося звірини. Що ретельніше Губченко облаштовував свою хату й подвір’я, то важче ставало жити. І він укотре дякував долі, що підказала йому колись зробити бодай те невелике, що було йому до снаги.

Він знав, що людство — точніше, рештки, залишки, поодинокі села — цих розрізнених, підозріливих, зацькованих людей — може врятувати тільки одне. Слово. Так, як колись воно, вибите на великій гранітній брилі, врятувало життя лисому хлопчику. Губченко не довго міркував, аби зрозуміти, звідки той напис узявся.

Колись він був письменником. Часом, створюючи книжку, відчував себе деміургом, який народжує новий світ. Ту вигадану дійсність, яка часто не мала нічого спільного з реальністю, Губченко дуже любив. Він ніби на якийсь час поселявся в іншому світі, а коли книжка виходила друком, іще довго страждав від ностальгії за нездійсненим і нездійсненним. Згодом народжувався новий світ, який поглинав його, але все одно часом напливало бажання повернутися в один зі світів, раніше створених…

Де тепер ті книжки? Згоріли в пожежах і багаттях, розсипалися на порох від часу… Та й навіщо вони? Читати їх нікому. Майже всі шукачі уламків читати не вміли. Він намагався їх навчити, але це не завжди вдавалося. В людині вже розвинулося те, що було потрібним для виживання, й відмерло те, з чого негайної користі не матимеш. Абстрактне мислення, наприклад. І все ж Губченко був наполегливим. Знову й знову намагався навчити, роздавав по одній ті кілька книжок, які дивом уціліли. Він знав, що коли ніхто вже не вмітиме читати, нікому буде прочитати напису на гранітній брилі, зробленого ним, Губченком, багато-багато років тому. А якщо ніхто не прочитає, історія може піти зовсім іншим шляхом.