Читать «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер» онлайн - страница 16

Лиш під вечір повернулися по нього. Побачивши чотири темні постаті на білому снігу, що рухалися від села, Івась спробував крикнути, щоб були обережні: зграя вовків на чотирьох людей кинеться, й ніякі стріли її не зупинять. Та жодного звуку, крім хрипіння, з горла його не вилітало. Він звівся на ноги, почав махати арбалетом над головою. Тут же налетів порив вітру, Івась втратив рівновагу й ледве не зірвався, мов сухий лист. Одна втіха, що його вимахування побачили й зрозуміли. Повернулися до села й за півгодини знову прийшли — тепер уже великою ватагою.

Вітер був від села, тож зграя, ще й не побачивши мисливців, залишила ретельно обгризені кістки двох убитих Івасем вовків і високими стрибками, загрузаючи в снігу, але все одно досить швидко помчала до лісу. А там уже переслідувати її було дуже важко й небезпечно.

Та ніхто й не намагався. Треба було визволяти Івася. Про те, щоб злізти самому, не могло бути й мови. Він сидів на вершечку дуба, намагався дихати на скоцюрблені сині пальці, колотило його так, аж віковічне дерево тряслося. Стрибати звідти — певне самогубство. Залишатися там довше — ще певніше.

Довелося Лисому лізти на дерево. Воно було таке холодне, що пальці мало не примерзали до кори. Але доліз. А там почалося. Івась сидів нерухомо й змусити його посунутися на край Лисий не зміг. Якось та влаштувався поруч на самому краєчку зрізу, однією ногою ледь спираючись на далеку гілку. Обв’язав Івася навколо пояса мотузкою, перекинув мотузку через гілляку, щоб хоч трохи легше було втримувати його.

— Спускайся.

Де там. Наче й не чує. Почав Лисий помалу зіштовхувати його. Аж тут Івась ніби прокинувся, завовтузився, та користі з того було небагато. Ледве- ледве вдалося підштовхнути його до краю зрізу, на якому сидів.

І раптом хлопчик нахилився вперед і просто впав. Мотузка смикнулася в руках Лисого, роздираючи смушкові рукавиці, здираючи шкіру з долонь. Але втримав. Почав повільно, долаючи біль, попускати мотузку…

Одне слово, те ще полювання вийшло.

Коли сніг почав сходити, вовки, мабуть, знайшли собі іншу поживу й до села вже не наближались. Але вартові й досі щоночі пильно охороняли всі підступи. От у кого завжди була робота — у дорослих чоловіків, які по черзі ходили на варту. А Василькові зимові вечори давалися важко.

Його, щоправда, постійно гукали то до однієї, то до іншої хати, щоб посидів у колі сусідів, щось розповів. Якщо ніхто не гукав, набивалися до їхньої оселі.

Цілу зиму Василько розповідав. І розповідаючи, відчував, що його історії стають дедалі вільнішими, довільнішими. Вони вже не передають тієї історії, яку він бачив. Вони її роблять іншою, цікавішою для нього (а може, й для тих, хто його слухав), але вже не такою правдивою. Василькові завжди було цікаво розповідати, він це любив. А люди любили його слухати. Так і казали:

— Ходім на Василька.

Ніби на вовка, на зайця, ніби на полювання. Однак зараз, коли настала весна, він уже почувався кимось таким… Ну, Помидорою, чоловік якої перестріляв усіх вовкулаків. Люди й знають, що не такий уже Миша стрілець, але раз вона так упевнено каже, то, певно, щось та було. От і ходить Миша такий бундючний, поради всім роздає.