Читать «Землянка» онлайн - страница 7

— Спасибі, — скаже маршал. — Надалі наукою буде… Так що ви, товаришу Деркач, хочете получить від нашого командування? Може, гвардійське оружіє чи повний солдатський пайок?

— Одна просьба до вас. Чи немає порошків од нервеної хвороби? Як убили Максима, мати моя геть перевелись. Ані часинки не сплять. Голосять, б’ються об долівку та сина свого докликаються. Аж їм праве плече і руку одібрало… А ще, товаришу маршал, аби мені бінокль…

В уяві своїй хлопець так спритно вималював картину зустрічі з Конєвим, що навіть почув за спиною порипування хромових чобіт, коротку розмову маршала з ординарцем: «Видать!..» — «Єсть видать!» — і чорний пасок туго обтягнув Яшчині груди. На грудях повис чорний окатий бінокль. Гвардії рядовий Деркач приклав бінокль до очей, і раптом… прямо під ніс йому… націлилось дуло гвинтівки. Наче вітром змело Яшку в окоп. Увібрав голову в плечі («Зараз торохне…»), прилип до землі. «Гух, гух, гух», — калатало серце. «Тс-с-с!» — засичав піщаний струмочок. Яшка насилу відкрив одне око. Гвинтівка стриміла з окопу, як тичка, і не хиталась. Її притискав до грудей, схрестивши руки, солдат у зеленій шинелі. Він лежав якось незручно, каска з’їхала набік, на скроні — темне кружальце. «Убитий… Ху, до гикавки налякав…»

Яшка вискочив з окопу і вже не йшов, а біжки тікав од мерця. І довго відчував під лопатками неприємний холодок, немов хтось цілився йому в спину.

Пробігши з півверсти, Яшка озирнувся: куди ж його занесло? Степ круто обривався до маленької річечки, що ледь пробивалася крізь густе плетиво верболозу, очерету й осоки. Це була глуха Тернова балка. Значить, він ішов понад Інгулом і, зробивши добрий гак, повернув на землі долинського радгоспу. Далеченько забився!

— Ех, закурити б оце, щоб аж чорти затанцювали в очах! — Яшка приліг на траві, з хрускотом потягся. Нашорошене вухо ловило тихий дзюркіт води під корчами, сухе потріскування очерету. «Хочу пить, хочу пить», — просила якась пташка.

Мрійно…

Тепло…

Заячий сон зліплює повіки.

Чи то вітер, чи сполохана качка гойднула осоку, — зашелестіло над річкою. Яшка сперся на лікті. Знов — той же холодок під лопатками. «Хрр!» — захропло в кущах. «Шшу! Шшу!» — наче ломакою по очерету. І суне, суне все ближче, підминаючи жорсткий сухостій. Німець! Зараз клацне затвором… Яшка прикипів до землі. А з очерету позирнуло… сиве яблуко.

Очі.

Вуха.

Коняча морда.

Кров ударила Яшці в голову. Земля хитнулась під ним. Губи його затремтіли. «Конячко… Коняченько рідна… Не бійся, не тікай, моя зіронько», — мало не ридаючи, заклинав приголомшений Яшка.

Треба сказати, що в жилах Деркачів, хоч і були вони всі руді, мов кленове листя восени, — в жилах Деркачів вирувала гаряча циганська кров. Ну, якщо кров — діло темне, то пристрасть до коней була справді циганська.

Яшчин батько, рудобровий Гаврило Деркач, не злазив з коня з чотирнадцятого по двадцять другий рік. На своєму рисаку, знаменитому Баламуті, він обскакав Україну вздовж і впоперек, від Маріуполя до Словечно, від Гадяча до Хотина. По яких тільки фронтах не носило його, яких тільки бандитів — і білих, і зелених, і жовто-блакитних — не косила його шаблюка!