Читать «Землянка» онлайн - страница 2

Віктор Близнець

І зараз Мишко, в’яло розкинувши руки, лежав на бруствері окопу. Затуманені очі байдуже дивилися в небо. Високе й холодне, воно висло над степом, як велетенський дзвін, і здавалося, хлопець прислухається до рокотання бронзи. Вам, бам, бам — било і било у його скроні.

— Глянь, глянь, Михо, як вони вихвицують! — не заспокоювався Вовка.

Ноги у Вовки зігрілися — потилиця защеміла від холоду. Аби дві шапки — красота! А так, ходулі мої, не ремствуйте, ждіть своєї черги…

Вовка натягнув шапку на вуха, визирнув з-під грибка. Біля окопу, де куняв Мишко, гралося двоє козенят. Білі-біленькі, як анголята, вони не бігали, а пурхали над самим краєм окопу, на льоту буцались безрогими лобами, забіякувато штовхали одне одного в яму. Ач, бісеня, ще впаде! Козеня посунулося за піском, вже повисло майже над обривом і раптом, ловко відштовхнувшись, перевернулося в повітрі, мелькнуло копитцями і — скок! — перемахнуло через яму.

— Герой! — аж самому Вовці закортіло пострибати разом із козенятами. Та цур йому — холодно.

За окопом, серед кущів сухої лободи, спочивало після паші Володьчине стадо — десяток різношерстих кіз. Старі й худющі, вони сонно, без усякого смаку ремигали. Зараз, під час весняного линяння, кози були обскубані, обдерті, лишаюваті; шерсть лізла з них, як із дохлого кота.

Вовка Троян окинув поглядом своє сухоребре стадо: а де ж попеляста деркачівська пройда? Знов кудись подалась, клята худобина?

Деркачівська Чирва одна завдавала більше мороки, ніж усі інші разом. Вона й на козу не схожа, а більше на відьму. Роги не вгору стирчать, як у нормальної кози, а вбік закручені, наче повивертало їх. Живіт голий, як бубон, тільки на спині де-не-де висить довге і немов попелом присипане клоччя. А вже норов у скотини — не дай боже! Тільки одвернувся — нишком, як вовкулака, посунулась кудись та бур’янами, бур’янами в Тернову балку або до річки. І чого вона гурту не держиться? Точно такий характер і в Яшки Деркача. Дома ніколи не сидить, цілими днями у степу блукає. Правду кажуть: яка хата, такий тин…

Де ж її шукати, відьму?

Ех, і не хочеться вставати з нагрітого кубла, та треба. Зашурхотів німецький брезент, настовбурчились холоші, морозцем обхопило занімілі стегна й спину. Повернувся Вовка за вітром. На схід, до самої станції Долинська, кілометрів на тридцять-сорок розкинувся рівний, як долоня, степ. Коли добра погода, можна й станцію побачити, ну якщо не вокзал, то принаймі вершечок цегляної башти. А зараз хмарить, і степ оповитий сивим туманом; навкруг — зовсім гола рівнина, сіра й принишкла; лиш на рудих горбках, проти тьмяного сонця, несміло пробивається перша зелень.

Від обрію й до того місця, де стоїть Вовка Троян, чорною кривулястою смугою прорізує степ глибока траншея.

Можна подумати, що це була лінія оборони. Але траншею викопали не люди, а ворожі танки. Вириваючись із кільця, німці одступали по грейдерній дорозі на Бобринець. Протягом цілого тижня, день і ніч, без хвилинної зупинки вони гнали на захід свою техніку.

Повік не забуде Вовка тих днів.