Читать «Землянка» онлайн - страница 14
Віктор Близнець
Вовка не вірив у бога. Вовка вірив батькові. Тому він, почувши про хмару й крилатого Гавриїла, запитав чистосердечно:
— А ви не брешете, діду?
— Свят, свят, свят, дитино! — відсахнувся дідок. — Виплюнь поганющі слова й забудь, бо скарає господь.
Дідок розмотузив шинель, сухенькими пальцями витяг з-за пазухи клапоть паперу. Борідка в нього стовбурчилась, гострі очки бігали, то ніби підморгували настороженому Мишкові, то пекли жаринками Вовку, що враз покинув дідову полу і, наїжачившись, сидів на холодній землі.
— Ось воно!.. Божественне посланіє. — Бог писав, як примітив Вовка, рідким бузиновим чорнилом і химерними закарлючками. — Тут все сказано: кайтеся, люди… В покорі, в молитвах спокутуйте гріхи свої, бо диявол цькує темних, яко собак…
— Так вам, діду, з цією бумагою до німців треба, — гречно порадив Вовка. — Що вони тут натворили… Гірше собак.
— Бог всевидющ, всемогущ, і не нам, сліпим, його вчити…
— Чого ж він, всемогучий, пустив отих розбійників на нашу землю?
— Бог не дивиться, хто з якого роду-племені, бог карає за тяжкі провини.
— Добре, діду. Теперечки гляньте на Мишка. Чим же він завинив? Мати з голоду померла, осталось двійко сиріт — він та Сенько. Пішли, значить, у степ і на міну втрапили. Сенька одразу… на шмаття. А він, бачте, оглух…
— Хм… Глухий, кажеш?
— Глухий.
Дідок вчетверо склав потерте «божественне посланіє», запхнув його під розхристану сорочку. Взяв патерицю. Мерзлякуваті очі були вже не тут, а десь там, за Інгулом.
— Ви обидва глухі. А ще й язика одбере, щоб не хулили святого отця.
Вовка й справді не слухав діда, уперто вів своє:
— Візьміть, приміром, нашу бабусю й сестричку Галю. Німці в хаті зачинили і квача під стріху…
Дід стукнув патерицею:
— Що ти, шмаркач, зарядив: німці та німці! То слуги диявола, і кипіти їм у смолі огненній!
— А чого ж бог не одібрав їм руки, як село палили! Він що, за німців?
— Не вказуй господу, за душу свою печись, щоб сам не пікся у пеклі!
— А ми, діду, вже бачили пекло.
— Тьху на тебе! — не стерпів дід, встав, запнув шинельку. — Темна душа твоя, і на очах полуда. Не буде прощенія тобі ні на землі, ні на небі.
Дід сердито зачовгав постолами. Він поплівся до Інгулу не оглядаючись. І Вовці раптом примарилось: сидить новоявлений Гавриїл у їхній землянці, мати перебирає гнилі бурячки, тужливі думи свої перебирає, а цей спаситель тьмарить їй душу балачками про гадюк, вовків та всяку нечисть.
— Гей, діду! — кинув наздогінці Вовка. — Краще не йдіть у село. У нас головою фронтовик, снарядом контузило. Ви йому письмо, а він костуряку в зуби — йому що? Трахне раз — і ноги простягнете. (Вовка збрехав про голову — не було ще в селі ні колгоспу, ні правління).
— Бог заступиться!
Уїдливий дідуган не звертав із дороги.
Вовка підняв руку, націлився пальцем у заячу шапку. «Бах!» — гухкало серце. Та Гавриїл не падав, міряв патерицею дорогу до села.
— Він лаявся, га? — спитав Циганчук настрахано. — Серди-и-тий…
— Хліба просив, — буркнув нехотя Вовка (а що ти йому скажеш?), — знайшов у кого просити.
4
— Ма-а-а!.. Я за кураєм збігаю…