Читать «Землянка» онлайн - страница 106

Сірими, спокійними очима гість обвів мурзате товариство; зупинив погляд на потрісканих литках Вовки й Олеся, на Деркачевих штиблетах. Ледь-ледь усміхнувся, ховаючи лукаві іскринки під густими білими надбрівками. Здавалось, ну ось-ось злетить з його вуст щось жартівливо-колюче. Але він раптом зігнав усмішечку. Високе незасмагле чоло розсікли темні борозни. Сказав з тривогою в голосі:

— Чув на Долинській, що війна змела Криничувате. Хто ж уцілів, синки? Давиденки є?

— Нема, дядю, — нахмурився Яшка. — Куди їм, старим? На леваді спіймали… добили.

— А Гнатюки?

— Може, дочки й остались. Етапом дівчат погнали… німці. Хтозна, де зараз.

— А Яценки?

— Живі. З вогню вирвались. Це їхній — Олесь.

— А ти, бува, не Деркачівський? — прищурив око військовий, вдивляючись у лускате гостроносе лице найстаршого з пастушків. — Гаврилів, так?

Яшка мало не ковтнув «бичка». Закліпав, заморгав рудими віями.

— Деркачівський… Як ви вгадали?

— Дуже примітний ваш рід.

— Слухайте! — ляснув Яшка руками по кльошу. — Чого мовчите? Троян ви, геж? Бригадир наш?

— Ну?

— Та оце — Вовка! Гляньте!

Мов земля провалилася враз. Батько й син — і прірва між ними. І більше нічого.

Батько дивився на Вовку.

Вовка дивився на батька.

В одну ж мить вони кинулись навстріч. Зіткнулись над прірвою. Вовка за рукав… пустий!.. шугонув униз, батько підхопив його лівою, притис до грудей, до калатаючого серця, і понесло-понесло їх вихором над степом, все вище й вище, в туман, у порожнечу, і для Вовки все щезло, крім батька, його бентежного подиху, гірких від махорки губ, його чи своїх гарячих сліз.

Ще одна мить — і раптово пройшло засліплення. Тверда земля під ногами. Батько… Ковта, ніяк не проковтне твердий клубок. Котиться борозенкою горошинка, кап — Вовці на руку. Пекуча… Лице у батька біле-біле, просвітлене. Не відпускає Вовку, судорожно обмацує тоненьку хлопчачу шию, плечі, ніби не вірить: син чи не син? З-під батькового ліктя Вовка побачив: бліндаж, Лесь… Яшка… роти аж до вух… усміхаються.

— Хлопці, женіть кози в село. Ми з батьком навпрошки.

Хіба можна було сказати в обід, що вітер стягне надвечір млисту поволоку з неба, вляжеться курява по ярах та байраках, проясніють, чітко окресляться далі?.. Сонцем, васильковою тишею зустрічав інгульський степ батька з сином. За піщаними сугірками, за овечими шапками бліндажів та окопів залягали голубі тіні. Вовка ступав широко, намагався йти в ногу з батьком, а Троян поспішав, з жадобою вдивлявся в такі знайомі, дорогі, як саме дитинство, місця. Ось ховрашина балка, дорога пнеться вгору, на перевал, а там… а там — і рідне село — мов на долоні.

Ще тоді, як батько ліпив цигарку, Вовка помітив, що один рукав гімнастьорки заправлений під солдатський ремінь. Та чомусь забував про це і кілька разів хапався ненароком за сплющений манжет — так хотілося йому пройтися з батьком за руку! Він був щасливий, він туркотів без упину: