Читать «Землянка» онлайн - страница 10

А було ж село! Ви тільки погляньте, людоньки, в якому місці вгніздилися славні прадіди степовиків. По праву руку — висока скеля Мартин, що схилила круте чоло над Інгулом. По ліву руку — ще вища скеля Купець з малими Купченятами, що обсіли батька. А між скелями, по широкій улоговині, з півночі на південь бігли за течією веселі хатки, як дівчата в білих кофтинах, що кидають вінки в ріку.

З Мартинівки на Купівщину в’юнилась дорога між плескатими кам’яними валунами. Наче хтось розкидав самоцвіти понад Інгулом. Ці кам’яні головешки — і сірі, й рожеві, й жовтогарячі з золотими блискітками — визирали із-за хат, з буйної городини, з кучерявих садів. А з-під каміння била холодна джерельна вода. Мабуть, тому й назвали степівчани своє село Криничуватим.

Про ці валуни цікаву історію розповідав Вовці дід Оврам. Їхав, каже, з поля дядько, віз гарбузи. Їхав поволеньки, люльку смалив. А колеса риплять, полудрабок торохтить, і не чує дядько, як гарбузи додолу падають. Одні, репнувши, так і остались при дорозі, інші на городи закотилися, а деякі аж до Інгулу.

— Та які ж то гарбузи? — дивувався Вовка. — Ану, цюкніть сокирою, іскри бризнуть.

— Е-е! То не прості гарбузи — зачаровані.

— А чого ж вони такі здоровецькі?

— Бо виросли. Камінь, щоб ти знав, росте. Коли я був ще парубком, так Мартин, — дід показував на крутолобу скелю, — був мені по пупа — отакенький. Стану, бувало, коло нього і даю щигля по тім’ячку. А зараз піди — спробуй…

І почне Оврам Диня розказувати, як вони колись парубкували. Та що дідові балачки? Вовка й сам пам’ятає довоєнну житуху. Село пахне яблуками, крамниця бубликами; спітнілі коні, що біжать до водопою, пахнуть ячменем… По мосту підводи гуркочуть, одні в Бобринець на базар, другі за лісом на Долинську. А під мостом дітлашні, як комашні: той пірнає, той у воді плещеться, той карася цупить. Ох, які ж карасі ловилися! А соми!.. Тепер немає риби — бомбами та снарядами поглушили бідолашну, і попливла вона мертва у Чорне море.

І село війною приглушило. Зарилося воно в землю, принишкло. Наспіх вириті ями, як бурякові кагати, сяк-так глиною та бадиллям покриті. Не вікнами (бо їх немає), а шибками-проваллями, немов сліпці, мрижуть землянки на весняне сонце. Он за мостом перша на Купівській вулиці — Вовчина халупа. За нею — кілька пустих садиб. Значить, немає живих. Кого вбило, кого спалило, кого голодом заморило… Далі Ольга-переселенка, ще рядок землянок і трохи більша хатинка Дениса Яценка, бо в нього чималенька сім’я… І на Мартинівці жменя людей. Через дорогу-траншею — дід Оврам, знов пусті городи, Яшка Деркач із матір’ю, ще три-чотири халупи і ген, на відшибі, аж під Мартином, єдина уціліла хата старого Кудима (тьпху за недобру згадку! Вовка у нього вроді наймитує)…

Мертва тиша над гробками-землянками. Ніхто не пройде, не проїде. Ні корова не зареве у хліву, ні собака не гавкне на цепу. Як на цвинтарі. Скільки вимерлих сіл таких над Інгулом! Скільки по всій Україні!