– Будь щасливою, Магдо. Будь.
– Щасливою? – вона сумно та здивовано дивилася на нього. – Колись моя мама сказала: для щастя потрібні двоє. Двоє, пане Карене. Двоє…
– Як талановито не малюй квіти, від того ліпше пахнути вони не зачнуть. Так і з коханням, Карене Вітольдовичу. Серце моє підневільне, як і моя любов.
– Магдо, ти божевільна! І тому прекрасна! Ти можеш вічно ждати того чоловіка, який упіймав твоє серце, і не діждатися!
– Ні! Карене Вітольдовичу. Я не божевільна. І я вже не жду. Це доля така – знайти та відразу втратити.
Жили собі на світі князь з княгинею. Добре жили, душа в душу. Любили одне одного, шанували. Не були прикрими до своїх підданих, тож ті їх поважали. Зрештою, непогані такі собі володарі. Одне зле. Не дав Господь їм дітей. І як у Бога не просили, які обітниці не давали – намарно. Минав час. Забирав молодість, вроду та силу. Уже й старість не за горами. Та ось одного разу в тому королівстві вирішили замешкати три чаклунки. Набридло їм мандрувати-тинятися світом. Тож у пошуках гарної місцини для оселі забрели вони в наше князівство. Сподобались їм лагідна княгиня та справедливий князь. Вирішили тут осісти, запитавши перед тим згоди володарів. Князь з княгинею радо погодилися. Надумали чаклунки віддячити чимось привітним господарям. І ось через дев’ять місяців знайшовся в поштивого подружжя син.
Батьки понад усе на світі любили свого первістка. О, така сильна і жертовна батьківська любов, частенько сліпа на обидва ока. Ріс хлопчина в розкошах, розбещеним батьківською ласкою та сліпою любов’ю. Будь-яке найбезглуздіше бажання князевича, найзухваліша примха-забаганка відразу виконувалися. Його кімната сяяла особливою надмірною пишністю, у саду росли найкрасивіші дерева, привезені з далеких країв на догоду князевичу і дбайливо висаджені під палациком. За ними доглядали найвправніші садівники. Тішили око найвишуканіші квіти з найвіддаленіших князівств та королівств. Батьки були нестямно закохані у свого сина, вважали його найрозумнішим, найвродливішим, най-най-най і ще щось там у світі. Пихатість, чваньковитість і зарозумілість хлопця не мали меж. Коли юнак підріс, виросли, звичайно, і його забаганки. Уже не тішили юнака дорогі іграшки чи коштовності, вишукане ошатне вбрання, багата оздоба палацу чи пишнобарвний сад за вікном. Князевич хотів влади, беззастережної покори з боку всього живого. Найвродливіші дівчата не лише з його князівства падали до ніг розманіженого юнака за першим покликом. І тільки князівна із сусіднього князівства не звертала на мазунчика уваги. Вона привселюдно підсунула гарбуза князевичу, взявши його на глум. Позаочі ще й кепкувала з пихатого юнака, обзиваючи Нарцисом.
Злі довгі язики є всюди, насамперед у розкішних князівських палатах. Закінчилося все війною. Донедавна добрі сусіди стали найзапеклішими ворогами. Та війна тривала недовго. Князь-сусід був неперевершеним воєводою, тож старому князеві довелося капітулювати.
Та князевич не здавався. Він пригадав розповідь мами про те, як він народився на світ і з чийого благословення. Хлопець замислився. І ось, у переддень свого двадцятиліття, розманіжений і вередливий син забагав, щоб на його уродини явилися не лише його родичі (пхе!), князі з сусідніх князівств та найвродливіші красуні, а й три чаклунки. Зрештою, він у них на світ не просився!
Важко було старому князеві розшукати чаклунок, бо вони постійно заклопотані. Тому, хто дуже добре знається на чарах, завжди знайдеться робота, а отже, й морока. Ще важче було вмовити їх прийти на свято. Бо чутки про пихату вдачу князевича долітали в найвіддаленіші куточки. Батько благав їх, стоячи на колінах, мало не плакав, адже він пообіцяв сину. Пожаліли чаклунки старого. Тому й погодилися прийти на свято – можливо, їм удасться подарувати хлопцеві те, що врешті зробить його Людиною?
Мед лився на святі рікою, дорогі трунки в золочених келихах, у срібних тарелях пахли найекзотичніші наїдки та гори марципанів. Грала найліпша в князівстві музика, танцювали найталановитіші танцівниці, блазнювали найсмішніші у світі блазні, співали найвідоміші співаки, одяг гостей сяяв багатством та розкішшю, лунав веселий сміх найвродливіших панянок. І тільки князевич сидів сумний-невеселий, набундючений і зажурений. Йому було нудно. Він нетерпляче чекав миті, коли врешті озвуться чаклунки. Не прийшли ж бо вони на свято з порожніми руками? Не марно ж їх запрошено?
І от врешті чаклунки заговорили. У залі настала тиша.
Першою взяла слово наймолодша чаклунка. Вона подарувала хлопцеві дар зцілювати нужденних, тих, хто того найбільше потребує і прагне цього найдужче, тобто подарувала віру. Скривився князевич ображено, навіть не подякував за такий щедрий гостинець.
Друга чаклунка наділила юнака вмінням вертати надію, коли, здається, її назавжди втрачено, віднаходити давно втрачені речі, загублених людей. Розгнівався князевич і на цю чаклунку. Йому такі дари не потрібні. Того, чого він найбільше жадає, вони не здатні йому дати. Які вони після того чаклунки? Шарлатанки! Він почав глузувати з них та їхніх «непотрібних» дарів.
Єдине його прагнення – стати всемогутнім, щоб усі його бажання виконувалися, щоб усі йому скорялися та вірно служили. І та гордячка князівна з сусіднього князівства теж. Бо він ніколи нічого не забуває.
І тут підвелася найстарша та наймудріша чаклунка. Вона з жалістю та огидою дивилася на хлопця. Той, хто мав сліпу любов від батьків і виріс у ній, сам не умів любити.
– Хочеш бути всемогутнім? Що ж, ти ним станеш. Та тільки з поваги до князя! Це дуже простий і легкий дар, легший від надії, доступніший від віри, спокійніший від любові до ближнього, яку я хотіла тобі подарувати і яку ти щойно відкинув. Страшно уявити, чим може стати безкінечна влада в руках людини, яка не має в серці ні віри, ні надії, ні любові. Проте гаразд. Від сьогодні ти стаєш усемогутнім, – промовила печально чаклунка. – Тільки добре поміркуй, може, передумаєш?
Зареготав хлопець, він що дурень проміняти всемогутність на якусь там любов.
– А навіщо мені твої даремна віра, тупа надія чи блаженна любов? Без них дожив до двадцяти літ і далі проживу.
– Добре, тепер ти всемогутній.
Чаклунка поклала руку на голову князевича і він щез. На тому місті, де він тільки-но стояв, лежав маленький агатовий камінчик з діркою посередині – курячий бог. Здійнявся сильний вітер у залі, з’явилася курява. Вітер підхопив камінець і виніс із палацу крізь розчинене вікно. Куди? А хто його знає. Треба запитати у вітру.
Коли курява розвіялася – ні чаклунок, ні князевича, ні курячого бога в палаці не було.
Ось так, мій хороший. Така казка чи, може, й не казка. Те, що падає нам з неба, як дар долі, ми не дуже цінимо. Як там мудрий Сенека сказав: «Дурних доля волочить». То я дурна, дуже дурна, мій хороший… Гарних снів. Хай насниться барвиста казка тобі.
