Читать «Химери Дикого поля» онлайн - страница 26

– А це не Росія? – знову спитав я Бар-Кончалабу.

– Ні, Росія ж на сході, а ми летимо на захід. Це Україна. Точніше, територія між Росією і Україною, яка нікому не належить.

– А чого її досі не захопили?

– Тому що її важко захопити, а ще важче утримати.

– Стільки лісу! Не розумію, як його досі не випиляли.

– Це важко з технологічних причин, – Бар-Кончалаба зареготав не зрозуміло чому. Мені він не подобався, то я відвернувся від нього, дивився в ілюмінатор. Летіли. За деякий час я побачив попереду якусь фортецю з вежею.

– Фортеця! – закричав я.

– Де? – Бар-Кончалаба підбіг до мене і подивився в ілюмінатор. – Точно, вона!

Складена з кам’яних брил досить висока башта стояла на березі ріки, оточена дебелими мурами. Ми знову були над рікою! А он якісь люди бігають на стінах. З десяток. Я хотів спитати Бар-Кончалабу, що це за люди, а замість цього отримав по голові. Чимось важким. Завалився зі стільця на металеву підлогу, що вібрувала в такт двигуну. Щось темне заливало мені очі, я не знепритомнів, але був у якомусь дивному стані нокдауну.

– Бери праворуч! Праворуч, інакше я тебе застрелю! – почув я голос Бар-Кончалаби з кабіни.

– Ти що коїш? – скрикнула Понамка.

Постріл, який добре було чути, не дивлячись на гуркіт двигуна.

– Або береш праворуч, або я вас пристрелю! І хай хтось тільки рипнеться! – верещав Бар-Кончалаба.

– Праворуч не можна! Там небезпечно! – обізвався льотчик.

– Небезпека у моїй руці! Це пістолет! Хочеш отримати кулю в голову? Ні? Тоді лети, інакше застрелю! – валував Бар-Кончалаба.

– Слухай, краще поверни, бо цей навіжений дійсно тебе застрелить, – закричала Понамка. Кричала, щоб її почули, голос у неї був спокійний. У моєї панни були залізні нерви, вона не лякалася навіть у найжахливіших ситуаціях.

– Бери праворуч! – у Бар-Кончалаби була майже істерика.

– Туди не можна, ми загинемо! – стояв на своєму льотчик.

Ще постріл. Куди той клятий письменник стріляв? Хоч би літак не пошкодив!

– Спокійно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий постріл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тільки мушу попередити, що там нас чекає смерть!

– Зменш висоту. Лети понад лісом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навіть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Мені втрачати нема чого!

– Що ти замислив? – спитала Понамка.

– Дещо! Зараз завезете мене, а потім летіть, куди захочете!

– Як довго летіти? – спитав льотчик.

– За моїми розрахунками десь півгодини.

– У нас не вистачить пального на зворотній шлях, – крикнув льотчик.

– Вистачить. А як ні, то сядеш у паничів, заправитесь там.

– Вони більше не приймають літаки!

– Поменше патякай, лети! – наказав Бар-Кончалаба.

Я тільки чув ці крики, нічого не бачив, бо очі заливало щось темне і тепле, у голові гуло. Я став рачки, витер очі рукою, трохи роздивився. Ага, онде стояв Бар-Кончалаба у дверях кабіни, він наставив пістолет на пілота. Мені запаморочилося в голові, і я сів, підігнувши коліна.

– Слухай, там же немає летовища, я не зможу приземлитися, – сказав пілот.

– А мені і не треба, у мене є парашут, – зареготав Бар-Кончалаба.