Читать «Химери Дикого поля» онлайн - страница 13

– Дивно, – кивнув я. Ця справа починала мені не подобатися, але я знав, що якщо Понамка захопилася нею, то ми будемо її розслідувати і немає на те ради.

Прийняв гроші, ми підписали типовий договір про виконання послуг.

– Я завтра буду увесь день на зв’язку. Якщо хоча б щось дізнаєтесь, то телефонуйте, – попросив клієнт.

– Обов’язково, – пообіцяв я.

Тільки він поїхав, як зателефонувала Понамка.

– Красю, ти чув щось про Владюшу Бар-Кончалабу? – спитала вона.

– Ні, а хто це?

– Дізнайся про нього побільше, він може дещо знати про тих хлопців з шаблями.

– Добре, – я не розповів про нову інформацію від клієнта, бо не дуже довіряв телефонам, які могли слухати спецслужби.

Почав шукати інформацію про Бар-Кончалабу. Посміхався, що бувають прізвища ще дивніші, аніж у мене. Зробив невеличке досьє на цього Владюшу, зберіг його у теці по справі. Завжди намагався все документувати. Це допомагало і при розслідуванні, і коли здавали клієнту акт виконаних робіт. Тоді видно було, що ми відпрацювали свої тисячі.

Невдовзі прибігла Понамка, попросила чаю.

– У тій кав’ярні біля УВС такі смачні тістечка! Я з’їла два й одне поцупила у Сєні! – реготала Понамка. Тут вже і я здивувався, куди в неї лізе. Але цікавило мене інше.

– Він щось розповів про викрадачів?

– Дещо. У ментів наказ не чіпати цих пацанів.

– Чий наказ?

– З Києва. Начебто років десять тому були неприємності, тих хлопців з шаблями зупинив пост ДАІ, почали вимагати хабаря, і даїшників порубали, наче капусту.

– Порубали?

– Порубали. Шаблями позтинали голови. Звісно, що скандал, операція «Перехоплення», пацанів затримали, коли вони їхали до якоїсь пристані, оточили, запропонували здатися. А пацани кинулися з шаблями в атаку. Поклали ще чотирьох ментів, поки їх перестріляли. Скандал тоді зам’яли, а пізніше вийшов наказ не чіпати хлопців з оселедцями. Тим більше, що вони рідко коли тут з’являються і далі Оклункова не їдуть, а здебільшого їх бачать у районах біля ріки Снів.

– І хто вони такі?

– Невідомо. Але Сєня сказав, що про них може знати один київський хрін, оцей Бар-Кончалаба. Ти дізнався про нього?

– Так, він письменник із Києва, пише книжки про чудовиськ.

– Про чудовиськ? – Понамка зареготала. – Казки, чи що?

– Та ні, наче не казки.

– Пробий його адресу, телефон, треба з’їздити, поспілкуватися з ним.

– З’їздимо, але спочатку треба навідатися на пристань, – я переповів Понамці інформацію від клієнта. Вона зраділа.

– О, на стрільця і звір біжить! Поїдемо, подивимося, що за хлопці!

– Понамко, вони небезпечні, – нагадав я.

– Красю, так і ми ж не цукрові! Я – кандидат у майстри спорту по боксу, ти – зек зі стажем, нас мусять боятися! – вона засміялась, коли побачила, як я насурмився. Не любив, коли мені нагадували про тюрму. – Ну, не ображайся, я жартую! Все, на сьогодні зачиняй офіс, відпочиваємо. Завтра о п’ятій ранку я заїду за тобою. До тієї пристані десь три години їхати, у нас буде час все там оглянути і підготуватися до зустрічі.

– Візьми пістолет, – попросив я.

– Красю, ти ж знаєш, що мої кулаки кращі за пістолет! Не хвилюйся, все буде добре! Чи й не небезпека, клоуни якісь! – Понамка зареготала.