Читать «Хлопчик і тінь» онлайн - страница 2

У своїх взаєминах з людьми керувався твердим принципом. Він багато що пробачав тому, кому довіряв, і майже ніколи не прощав брехні, облуди, нещирості. Про цю рису характеру говорив з відразою, хмурився, ніби доторкався до чогось бридкого, ганебного, не гідного людини. З досадою обривав розмову і демонстративно переходив на іншу тему, ніби навіть сама згадка про те була йому неприємна. У розмовах з такими людьми бував агресивним, категоричним до різкості. І що характерно — у своїх оцінках помилявся рідко. Коли ж довго не міг з’ясувати, хто є хто, мучився цим, боявся бути несправедливим і заспокоювався тільки після того, як доходив певного висновку.

Зате розцвітав у товаристві тих, хто йому подобався. Жартував, усміхався, безоглядно по-дитячому реготав з чужих дотепів, був ласкавим і зворушливо уважним, являючи тим усю ніжну, чисту незайманість своєї натури. Очі його при тому так і сліпили карим розсміхом, а очі мав особливі — блискучі, з якимось гострим глянцем — такі очі бувають хіба що в дітей, йому було добре, і він хотів, щоб так само добре почувалися й інші: ласкаво звертався по імені, часто переінакшуючи його на свій лад, торкався руки, плескав по плечу, словом і жестом випромінюючи саму щирість. У його присутності хотілося бути кращим.

У ставленні його до мене відчувалася грубувато-ніжна опіка старшого. Старшого не літами — різниця була не така вже й істотна, а сказати б — рівнем сприйняття. Він умів бачити головне, особливо в людських характерах — важливе, як для прозаїка, вміння. Не книжкова мудрість, а власні спостереження, власний досвід були йому за опору. Жадібно тягнувся до людей знаючих, простих, товариських, з якими відразу ж знаходив спільну мову, його думки — це були саме його думки, а не запозичені деінде. Тому, навіть помиляючись, відмовлявся від них не зразу.

З київського оточення дуже шанував О. Авраменка, переживав його передчасну смерть. Але і в людях, з якими його пов’язували більше літературні інтереси, умів вирізняти чисто людські якості. З якимось лагідним подивом розповідав про свої розмови з О. Гончаром в Ялті. Пригадую, як тонко він аналізував прозу М. Вінграновського, хвалив поему П. Осадчука «Раска — біль і любов».

Якось я висловив йому свої враження від нової книжки Ліни Костенко, сказав, що збирався написати їй листа, але так і не написав. Він нахмурився:

— І дарма. Ось так ми всі: є прекрасні інтелігентські пориви, а як до діла…

— Бачиш, якби я сам не писав віршів, а так мене могли неправильно зрозуміти…

— Дурниці! Зрозуміли б тебе правильно… — І по паузі зітхнув роздумливо: — Які ж ми скупі на похвалу! І як часом потребуємо підтримки від свого ж брата-літератора…

Скаржився на те, що не вистачає часу на читання. Зате читав грунтовно, часто спростовував чужі оцінки, його судження про творчість Распутіна, Бикова — з останнім він, здається, листувався — дивували несподіваністю. Але навіть тоді, коли впадав у крайнощі, простежити за його аргументацією все одно було цікаво й повчально.