Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 63

Мама казала, що бабуся при цих словах заплакала. А вона тоді вже не вставала з ліжка. Я ж тепер, хоч і запізніло, хочу попросити вибачення у бабусі за моє тодішнє нерозуміння її болю і її любові.

…Над хутором пливе хмарка. Одна-єдина у літньому сліпучо-блакитному бездонному небі.

– Може, на тій хмарці й сидить Бог? – питаю я бабусю.

– Бог на кожній хмарці, – каже бабуся.

– Як то? – не розумію. – Ви-те ж самі казали, що Бог їден і все бачить… Може, йому закортіло над нашим хутором на хмарці проїхатись?

– Де Бог, ми не побачимо, – відповідає бабуся після невеличкої паузи. – Али ти, внучку, таки правду кажеш. Бог на тій хмарці, бо ж гинчої нима, і мене питає, чого я ото без роботи сижу…

Із cонцем за плечима

Замість післямови

На пам’ятнику, зведеному рідними на могилі моєї бабусі Пелагеї Тимофіївни Кусько, значиться, що вона померла на сімдесят третьому році життя. Вкралася помилка, бо насправді вона закінчила земне життя на сімдесят четвертому році. Мала б, здавалося, прожити більше, бо мама її прожила дев’яносто п’ять років, а бабуся дев’яносто два роки, та й донька, а моя мама, відійшла у ліпший світ на вісімдесят восьмому році. Сама Пелагея була у сімдесят літ жвавою, з ясним розумом. Та доля розпорядилася інакше.

За два роки до смерті бабуся несподівано захворіла. Скаржилася на болі в грудях і нижче, знизу в спині. Казала, що перед тим упала й дуже забилася. Лікуватися й обстежуватися категорично відмовилася – як Бог дасть, так і буде. Через рік зовсім злягла. Втім, може, справедливо казали односельчанки: Бог забирає до себе ліпших, от і Палажку забрав. Як сказала одна з її ровесниць: «Мож, там, коло себе, хоче пан Бог послухати неїне слово та поради». Бо що ми знаємо про Божий промисел? Можемо тільки намагатися щось зрозуміти, осмислити, вибудувати свою систему світосприйняття, що й робила бабуся Палажка, проста поліська селянка. А як казала вона сама: «Хто думає, того Бог по голові погладить і в тім’я поцілує».

Вважаю, що саму Пелагею Тимофіївну Бог таки поцілував у тім’я, що засвідчують і слова, й діла.

Через два роки після її смерті, приїхавши у село до батьків, навідався на хутір до діда Федора. Між хутором і селом уже на повну йшли меліоративні роботи, та сам хутір, хоч і втратив чимало дерев і геть, як то кажуть, просвічувався, ще героїчно тримався. Остаточно меліорація з’їсть дідову й бабусину оселю за три роки.

Дід постарів, був знічений: «Забрали колись землю, а типер і хутір заберуть». Та коли ми посиділи, поговорили, раптом зітхнув і сказав:

– Знаєш, Володько, як стара моя вмерла, то здається мині, що душа цього хутора кудись полетіла. Душу він утратив.

В устах діда, котрий, як я казав, досить іронічно ставився до бабусиних думок, її усної творчості, визнаючи хіба деякі лікувальні засоби, таке зізнання багато вартувало.

Я розповів про бабусю що знав. Частину передав так, як запам’ятав, потім записав, частину передав літературним переказом. Щиро дякую всім, хто поділився добрими згадками про неї, пам’ятав нею сказане. Сподіваюся, що комусь прислужаться її думки, поради, молитви, замовляння, своєрідні лікувальні рецепти. Бабуся Пелагея готувала мазі з трав і корінців – від виразок, болі в грудях, висипок, коли ломлять кості. На жаль, усно рецепти не збереглися, а бабуся їх не записувала. Одна жінка з нашого села розповідала, що пробувала готувати мазь, як казала бабуся, – не допомогло, а от Пелагеїна мазь подіяла. Чи то не ті пропорції, чи легка була і світла (руки теж бувають світлими) бабусина рука…