Читать «Шоколад із чилі» онлайн - страница 11

— Узагалі-то не знаю. Це може здаватися дивним, але я справді полюбила моїх батьків. Ще того дня, коли вони прийшли до дитячого будинку. Я вже думала, що цього ніколи не станеться, чесно.

Морозивний малюночок висох, і Кася занурила палець у порожню вазочку. Набрала трішки розтопленої маси й заходилася малювати нові карлючки.

— А потім, коли вони вже по мене приїхали, — замислено розповідала дівчина, — коли я зрозуміла, що все це відбувається насправді, я полюбила їх, як нікого в житті. Зрештою, вони мені справжні друзі. І прикро, що твоя мати так поводиться.

— Вона по-іншому не може, — тихо мовила Лінка. — «Твоя мати…» Моя чи наша?

— Я не роблю із цього трагедії, — сказала Каська. — У мене є батьки.

— Тоді чому ти хочеш його знайти? — запитала Лінка. Після всіх попередніх подій, їй здавалося, що деякі справи краще не чіпати.

Каська знизала плечима. Світлі морозивні малюнки вкривали всю поверхню столика. Дівчина витерла руки об джинси.

— Гадки не маю. Мабуть, не варто цього робити, але мені цікаво. Хочеться його побачити, бодай здалеку. Допоможеш?

Навіть, якщо Лінка цього й не хотіла, довелося погодитися. Адже вона була винна Касі. Тож квапливо кивнула головою.

— Хочу тобі сказати ще одне, — Каська глянула сестрі просто в очі.

Лінка перелякалася. І засоромилася. За маму, за себе, за весь світ, який до цього спричинився.

— Пригадуєш, коли я прийшла до школи й була новенькою, з мене кепкували, ніхто навіть не розмовляв. Ти перша підійшла. Я думала, що всі знають, що я із сиротинцю, тому так і поводяться.

— Ніхто не знав.

— Так, я тепер розумію, що ні. Але тоді… Мені було так важко, здавалося, що все це тягнутиметься за мною весь час, розумієш? Що мене ніколи не приймуть. А ти підійшла, хоча навіть не припускала…

— Ні.

— Отож. Будь ласка, пообіцяй мені, що нас ніщо ніколи не розлучить. Може, у мене й не буде гарних стосунків із твоєю мамою…

— Твоєю?

— Твоєю, нашою, яка різниця. Може, я взагалі ніколи з нею не розмовлятиму, але хочу, щоб ми завжди були разом. Ну ж бо, перестань, чого ти?

Лінка не могла стримати сліз. Вони капали на морозивні візерунки, до порожньої вазочки, на одяг. Каська нахилилася до сестри, перекинувши свою вазочку.

— Востан-нє, — схлипнула Лінка, — востан-нє я так плакала, коли дивилася «Короля Лева». Мені було п’ять років.

Каська міцно обійняла її.

— І тобі не соромно, що молодша сестра повинна тебе втішати? Адже це ти мала б витирати мені шмарклі.

— Знаєш, що? — Лінка висякалася в серветку з логотипом кафе. Після чого на них із підозрою дивилися вже не одна, а три офіціантки.

— Ну?

— Ушиваймося звідси, перш ніж нас виженуть, — але знову розридалася. Кася смикнула її за рукав.

— Пробачте, будь ласка, — звернулася вона до офіціантки, — сестру хлопець покинув, і вона це страшенно переживає, бідолашка.

Офіціантка співчутливо глянула на Лінку й зітхнула.

— Ой, як мені це знайоме. Сама колись таке пережила.

А тоді узяла два вафельні стаканчики й поклала до них ще по кульці морозива.

— Зі смаком сирника, — пояснила. — Лікує зболілі душі. Коли мене покинув наречений, то тільки це морозиво й допомагало. Ну, з’їж і візьми себе в руки.