Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 13

РОЗДІЛ V

Звісно, чай вона мусила купувати у бакалійній крамниці дядька Бенджаміна. Купити його деінде — нічого й гадати, хоча Валансі була ненависна сама думка про те, щоб відвідувати магазин дядька Бенджаміна у її двадцять дев’яті уродини. Хто як хто, а він не забуде!

— Чому, — зловісно спитав дядько Бенджамін, запаковуючи їй чай, — з жінок виходять кепські юристи?

Валансі, згідно з бажанням дядька Бенджаміна, закарбованим у її свідомості, покірно відповіла:

— Не знаю. Чому?

— Тому, — посміхнувся дядько Бенджамін, — що їх цікавлять не стільки свідчення, скільки освідчення.

Два продавці, Джо Хаммонд і Клод Бертрам, реготнули, через що неприязнь Валансі до них обох ще трохи збільшилась. Коли Клод Бертрам вперше побачив Валансі у крамниці, вона почула, як він шепнув Джо: — Хто це? — Джо відповів: — Валансі Стірлінг, одна з дірвудських старих панєн. — Клод спитав, хихикнувши: — Є надія на одужання чи зразу в морг? — мабуть, вважаючи це питання страх яким розумним. Цей старий спогад уколов її до болю.

— Двадцять дев’ять, — говорив тим часом дядько Бенджамін. — Люба моя Досс, ось-ось для тебе вже й третій дзвоник задзвонить, а ти ще й досі не думаєш про шлюб. Двадцять дев’ять. Не може бути.

Тоді дядько Бенджамін прорік дуже оригінальну фразу. Він прорік: — Як же той час летить!

— Я думаю, що ПОВЗЕ, — запально відповіла Валансі. В уяві дядька Бенджаміна запал був настільки несумісним із Валансі, що він не знав, на яку ступити. Щоб якось виплутатися, він, зав’язуючи їй боби (в останню мить кузина Стіклс наказала ще купити бобів, — вони дешеві й поживні), загадав ще одну загадку.

— Який вік ніколи не проявляється?

І, не чекаючи відповіді Валансі, пояснив:

— Чоло-вік, котрого чекають, а він всьо не появляється.

Це вже було занадто.

— Слід казати: все не з’являється, — відрізала Валансі, забираючи свої чай та боби. В цю мить їй було байдуже, викреслить її дядько Бенджамін зі своєї духівниці чи ні. Вона вийшла з крамниці, а дядько Бенджамін видивлявся вслід за нею з роззявленим ротом. Тоді похитав головою

— Бідна Досс, бере це близько до серця.

Ще не дійшовши до наступного провулку, Валансі пожаліла через сказане. Ну чому вона не стерпіла? Дядько Бенджамін образиться, можливо, скаже її матері, що Валансі повелася з ним зухвало — З НИМ! — а мати тиждень читатиме їй нотації.

— Я двадцять років змовчувала, — думала Валансі. — І не було змовчати цього разу?

А так, — відмітила вона, — вже двадцять років тому зауважили її «непарність». Валансі й досі пам’ятала цю гірку мить. Їй було всього дев’ять і вона стояла сама на шкільному подвір’ї тоді, як інші дівчатка з її класу бавилися в гру, в якій треба було, щоб хлопчик обрав тебе своєю партнеркою. Ніхто не обирав Валансі, малу, бліду чорняву Валансі у старомодному фартушку з довгими рукавами та з дивними скісними очима.