Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 112

Дякую тобі за твою доброту до мене. Ніколи її не забуду. Постарайся думати про мене настільки приязно, наскільки зможеш, бо я справді не мала ані найменшого наміру заманити тебе в пастку. Всього тобі найкращого!

З вдячністю.

Валансі»

Вийшло дуже холодно й офіційно, — і вона це розуміла. Але спробувати сказати більше було небезпечно — як прорвати греблю. Не знала, у який потік диких нісенітниць і пристрасної туги це може вилитися. У постскриптумі вона додала:

«Сьогодні був тут твій батько. Завтра він повернеться. Він усе мені розповів. Думаю, тобі слід повернутися до нього. Йому без тебе дуже самотньо»

Вклала лист у конверт, надписала «Барні» і залишила на столі. Зверху поклала низку перлів. Якби то були звичайні намистини, як вона досі думала, то залишила б їх собі на пам’ять про цей прекрасний рік. Але не могла забрати подарунок вартістю у п’ятнадцять тисяч доларів, від чоловіка, який взяв її заміж із жалості і якого вона саме покидала. Боляче їй було РОЗЛУЧИТИСЯ з цією гарною дрібничкою. Дивно, — подумала. Розлука з Барні не завдавала їй болю, — поки що. Тільки тяжіла на серці як холодна мертва річ. Коли ж вона оживе… — Валансі здригнулася і вийшла.

Одягла капелюх, механічно погодувала Щасливчика і Банджо. Тоді зачинила двері і ретельно сховала ключ у дуплі старої сосни. Потім моторкою переправилася на сушу. Якусь мить постояла на березі, дивлячись на Блакитний Замок. Дощ ще не почався, але небо потемніло, Міставіс виглядав сірим і похмурим. Маленький будиночок під соснами виглядав дуже жалісно — розграбована скринька з коштовностями, — лампа, в якій згасло полум’я.

— Я ніколи більше не почую, як вітер уночі плаче над Міставіс, — подумала Валансі. Це завдало їй справжнього болю. Ніколи вона не думала, що ця дрібниця може виявитися настільки болісною, — у такий час.

РОЗДІЛ XL

Валансі хвильку постояла на ґанку цегляного будинку при вулиці В’язів. Відчувала, що мусить постукати, наче була тут чужою. Як вона невиразно помітила, її трояндовий кущ був обсипаний пуп’янками. Біля парадних дверей стояв фікус. Раптом її охопив жах, — жах перед існуванням, до якого вона поверталася. Потім відчинила двері й увійшла.

— Цікаво, чи блудний син справді почувався як удома, повернувшись? — подумала вона.

Місіс Фредерік і кузина Стіклс були у вітальні. А з ними — дядько Бенджамін. Вони без жодного видимого виразу глянули на Валансі, відразу зрозумівши, що щось не так. Це не та сама зухвала нахабна дівчина, що сміялася з них у цій самій кімнаті торік улітку Тепер це була жінка із сірим обличчям, з очима істоти, враженої смертельним ударом.

Валансі байдуже оглянула кімнату. Вона так сильно змінилася, — а тут майже нічого не змінилося. Ті ж картинки на стінах. Сирітка, що стояла навколішках у безконечній молитві біля ліжка, на якому лежало чорне кошеня, яке ніколи не виросте в дорослого кота. Сіра «гравюра на сталі» з Катр-Бра, на якій британські війська вічно стояли обличчям до ворогів. Малюнок олівцем, зроблений у хлоп’ячі роки батьком, якого вона не знала. Все це висіло на тих самих місцях. Зелений водоспад «Вічного Жида» так само вивалювався зі старої гранітної каструлі на підвіконнику. Той самий штудерний і ніколи не використовуваний глечик стояв у тому ж кутку полиці серванту. Сині й золочені вази, що належали до весільних подарунків матері, так само гордо прикрашали камінну полицю, обабіч порцелянового годинника з двома рожами і двома гілками, який ніколи не йшов. Стільці на тих самих місцях. Її мати і кузина Стіклс, так само незмінні, зустріли її кам’яно-неприязно.