Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 109

— А що трапилося? — Валансі зняла капелюшка і почала машинально колоти його шпилькою, — то проколювала, то виймала. Щасливчик муркотів поруч з нею. Банджо підозріло стежив за доктором Редферном. Ніп і Так ліниво каркали між сосен. Міставіс вабив до себе. Все було як звичайно. Ніщо вже не було як звичайно. Від учора пройшло століття. Вчора, такої ж години, вони з Барні їли запізнілий обід і сміялися. Сміялися? Валансі відчувала, що вона назавжди попрощадася зі сміхом. І зі сльозами — в якомусь сенсі. Надалі вона вже ні з того, ні з іншого не користатиме.

— Боже-світе, та якби ж я знав, любонько. Мабуть, якась дурна сварка. Барні просто утік — зник. Написав мені з Юкону. Що розірвав заручини, що виїхав назавжди. І щоб я не пробував його шукати, бо він і так не повернеться. То я й не шукав. Бо й що з того? Я Барні знав. Збирав гроші, бо не мав більше чим зайнятися. Але дуже мені самотньо було. Все, чим я жив, — то були малі записки від Барні. Клондайк — Англія — Південна Африка — Китай — та всюди. Я думав, що він колись та повернеться до свого самотнього старого батечка. Але от вже шість літ, як жодного листа не було. І я не мав ні словечка від нього, — аж до останнього Різдва.

— Він вам написав?

— Ні. Виписав чек на п’ятнадцять тисяч доларів зі свого банківського рахунку. Управляючий банком — мій приятель, один з моїх найбільших акціонерів. Завжди обіцяв мені, що дасть знати, як Барні випише чек. Барні мав там п’ятдесят тисяч. Ніколи ні цента не брав, аж до останнього Різдва. Чек був виписаний на торговий дім Ейнслейс, Торонто.

— Ейнслейс? — Валансі почула власний голос, що теж вимовив «Ейнслейс». Таж на її туалетному столику лежала коробка зі знаком Ейнслейс.

— Так. Великий ювелірний дім. Я подумав, — ну й рушився. Я хотів знайти Барні. Мав на те особливу причину. Було досить часу, щоб він закинув своє дурне хобі й отямився. А ще ті п’ятнадцять тисяч підказали мені, що вітер щось там навіяв. Управляючий зв’язався з Ейнслейс — його дружина з сім’ї власників, — і з’ясувалося, що Бернард Редферн купив у них перлове намисто. Його адреса — поштова скринька 444, Порт-Лоуренс, Маскока, Онтаріо. Спершу я хотів написати. А тоді вирішив дочекатися автомобільного сезону і поїхати самому. В мене руки не до письма. Виїхав із Монреалю. Вчора приїхав у Порт-Лоуренс. Запитався на пошті. Сказали мені, що нічого не чули про Бернарда Снайта Редферна, але Барні Снайт має в них поштову скриньку. А живе, сказали, тут на острові. От я й тут. А де ж Барні?

Валансі перебирала пальцями намисто. То вона носила на шиї п’ятнадцять тисяч доларів! Та ще й переживала, що Барні заплатив за нього п’ятнадцять доларів, а не міг собі цього дозволити. Раптом вона розсміялася просто в обличчя доктору Редферну.

— Перепрошую. Це так — кумедно, — сказала бідна Валансі.

— Правда? — відповів доктор Редферн, помітивши жарт, хоч не зрозумівши її. — Як я бачу, ви розсудлива молода жіночка і маєте великий вплив на Барні. Може, умовите його повернутися до цивілізації і жити як всі люди? Я маю там будинок. Великий як замок. Умебльований як палац. Хочу, щоб хтось там мешкав разом зі мною — дружина Барні, — діти Барні.