Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 107

— Так, звичайно, — безтямно сказала Валансі. Вона привела його до маленької бухти, де тулився їхній моторний човен.

— Чи ваш — ваш супутник — теж поїде з нами?

— Хто? Генрі. То не для нього. Подивіться, з якою незадоволеною міною він там сидить. Він усю нашу виправу не схвалює. Через отой путівець, куди ми звернули з дороги, в нього ледве припадок не стався. Та й правда, для машини то БУЛА чортівська дорога. А чиє то старе авто там стоїть?

— Барні.

— Добрий Боже! Барні Редферн у цьому їздить? Воно виглядає як пра-прабабка усіх фордів.

— Це не форд, а грей слоссон, — із запалом відповіла Валансі. Через якусь таємничу причину добродушні кпини доктора Редферна зі старої доброї Леді Джейн зачепили її за живе. За живе, що боліло, але залишалося ЖИВИМ. Це краще, ніж те жахливе напівсмерть-напівжиття останніх хвилин — чи літ. Вона махнула доктору Редферну, кличучи в човен, і повезла його до Блакитного Замку. Ключ досі лежав у дуплі старої сосни, — а в будинку було тихо й порожньо. Валансі провела доктора через вітальню до західної веранди. Потребувала більше повітря. Сонце все ще яскраво світило, але на південному заході над Міставіс повільно здіймалася велика грозова хмара з білими гребенями і тінисто-фіолетовими розколинами. Доктор, задихаючись, опустився на простий стілець і знову витер чоло.

— Гаряче, га? Боже, що за прегарний вид! Цікаво, чи Генрі перепросився б, коли б його побачив?

— Ви обідали? — спитала Валансі.

— Так, любонько, ще перед тим, як ми виїхали з Порт-Лоуренсу. Ми ж не знали, чи не втрапимо в яке дике відлюддя, ні? І гадки не мали. Тим паче я не знав, що знайду любу невісточку, готову мене покормити. Коти, га? Киць, киць! Дивіться сюди! Коти мене люблять. Барні завжди пестився з котами. Оце в нього єдине від мене, а так-то він — хлопчик своєї бідної матері.

Валансі мляво подумала, що Барні мусив бути схожим на матір. Вона далі стояла на сходах веранди, але доктор Редферн кивнув на крісло-гойдалку.

— Сідайте, любонько. Ніколи не треба стояти, як можна сидіти. Я б хотів добре роздивитися дружину Барні. Ну, ну, подобається мені ваше личко. Не красою — ви ж не проти, — ви досить розумна, щоб це знати. Сідайте.

Валансі сіла. Що то за рафіновані тортури сидіти, коли душевна мука змушує вас радше ходити туди-сюди. Кожен її нерв кричав, що вона хоче побути на самоті — сховатися. Але повинна була сидіти й слухати доктора Редферна, той був не проти поговорити про все.

— Як ви думаєте, коли Барні повернеться?

— Не знаю. Думаю, не раніше, ніж уночі.

— А куди ж він пішов?

— Теж не знаю. Мабуть, у ліси — в чагарник.

— То він вас не повідомляє про свої приходи і відходи, еге ж? Барні завше такий був — потайне чортеня. Я його ніколи не розумів. Так само, як його бідну матір. Але я багато про нього думав. Досі мені болить те, як він зник. Одинадцять років тому. Я не бачив свого хлопчика одинадцять років.