Читать «Кав’ярня на розі» онлайн - страница 13

— А та дівчина? Він одружився із нею?

— Ні. Я не знаю, чому. Щось там у них не склалося… Вона із матір’ю виїхала з нашого міста. Що трапилося з нею згодом, я теж не знаю. Можливо, Арсенові це й відомо, але в нього я не питав. Він став іще дивнішим, ніж був… Уявляєш, колекціонує забуті книжки. Чудний та й годі! Такого оригінала ще слід пошукати!

— Забуті книжки? — тихо перепитала я.

— Так, книжки, які ніхто не читає, яких уже не видають.

Серце моє закалатало. Перед очима враз постав той чужинець у кумедному старомодному капелюсі. Він теж говорив щось про книжки, яких не видають. А потім загадково зникла моя книжка.

— Послухай, а як він виглядав, отой твій приятель? — спитала я. — Часом, не був одягнутий у старомодний капелюх?

— Та був, — всміхнувся дядько, — то й що?

— Можливо, він і є той відвідувач кав’ярні, який поцупив мою книжку! Він стверджував, що та книжка — стара й забута, тому її вже ніхто не видасть! Без сумнівів, це він!

— Арсен? — засміявся дядько. — Неймовірно! Хоча… Він завжди був непередбачуваною людиною. Напевне, спокуса отримати цю книжку виявилася сильнішою за нього.

— Але тепер, коли ти знаєш, що він повернувся і є у нашому місті, ти повинен піти до нього й забрати свою книжку! І нехай йому буде соромно!

— Дорога Лідко, я ціную твою прямолінійність та прагнення до справедливості, проте не робитиму цього. Навіть якщо він і поцупив ту книжку, хай вона залишається у його колекції. Адже щось спонукало його до такого вчинку. І той мотив може бути дуже поважним та глибоким. Кажу так, бо знаю Арсена.

— Дивно все це, — наполягала я, — а може, він божевільний? Таке тобі не спадало на думку?

Дядько знову засміявся:

— Ні, не спадало, та він і не схожий на шаленця…

— Як би там не було, але те, що у нього не всі вдома, цілком очевидно! — сердито проказала я. Дядькова безтурботність і поблажливість мене дратували.

— Лідко, не будь злюкою, — тільки й промовив він. — Це тобі зовсім не личить.

Побажавши мені на добраніч, дядько подався до своєї спальні. Я жбурнула у куток посібник з алгебри і розчахнула вікно. Я любила дивитися з вікна на вечірнє місто, що вигравало вогнями. Могла годинами отак сидіти в якійсь протяжній задумі, споглядаючи це дивовижне полотно темряви, спокою, тіней напівсонних будинків, галуззя дерев, з яких вітер зривав сухе листя, й теплих блискучих цяточок далекого світла ліхтарів і чиїхось вікон. Я думала про те, що мине ще кілька днів, — і я знову на тиждень позбудуся нестерпних репетиторів та занять. А ще я думала, що здійснювати батькову мрію, виявляється, дуже обтяжлива й нелегка справа. Проте, коли немає власної мрії, доводиться здійснювати чиюсь. І чому в мене немає мрії? Чому я не знаю, чого прагну? Я тяжко зітхнула, незадоволена собою. Нарешті, змерзнувши, зачинила вікно й уклалася спати.

У п’ятницю, коли я прийшла до математички, то зустріла там тюхтія.

— Я перенесла Денисове заняття, бо в мене виникли певні обставини, — пояснила викладачка, — тому сьогодні ви позаймаєтеся разом. Але, гадаю, так буде навіть цікавіше, чи не так, Лідо?