Читать «Митькозавр iз Юрківки» онлайн - страница 112

– А ти нічого не помітив? – примружив я очі.

– Що саме?

– А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, – єхидкувато зауважив я.

– А й справді, – засміявся він.

А дні минали.

Час було збиратися додому.

– А що, якби ми його справді побачили? – якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

– Треба було б спробувати спіймати, – рішуче відповів Митько.

– Скоріше в о н о тебе спіймає.

– Тоді хоча б сфотографувати.

– Це я вже чув. А потім?

– Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його за фотографією – це неважко. Оце було б відкриття! Адже не кожен день ловлять тварин, яких вважають давно вимерлими. Подумай тільки, вимерлими десятки мільйонів років тому. Уявляєш, вмикає наша Семенівна радіо, а там: «Урядове повідомлення: учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…» Якщо через одну латимерію свого часу такий галас зчинили, то що вже казати про нашого, – він ледь порожевів, – Митькозавра. Може, ще й по медалі…

– Точно! – розвеселивсь я. – «За врятування потопаючих».

– При чому тут потопаючі? – не зрозумів Митько.

– Це я так, пожартував. Яку ж, по-твоєму, медаль?

– Мабуть, «За відвагу».

– «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, щоб аж коліна трусились. Було?

– Було, – сказав Митько. – Коли булькало.

– Так ти ж іще й лізти хотів туди! Я тебе ледве втримав.

– Лізти хотів, але боявся – страх один.

– І я боявся. Аж тремтів.

– Тихше, Сергію, – почув я шепіт друга. – Здається, там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.

– Хапай ліхтарик, – зашепотів Митько, – тільки не вмикай, щоб не побачив світла. За мною!

Ми бігли, напевно, розуміючи, що доля подарувала нам ще одну надію на розкриття таємниці. До кущів, за якими починався вже береговий пісок, повзли. Від води долинув неголосний плюскіт.

– Чуєш? – повернувсь Митько до мене.

Я лише схитнув головою. Незрозуміла млість охопила враз усе тіло. Невже оце зараз ми побачимо жителя лісового озера?…

– Апарат! Фотоапарат забув! – простогнав Митько. – Ах я ж роззява!

– Все одно у темряві знімка не вийшло б, – кинув я, підводячи голову.

Великий півкруглий предмет неквапом віддалявся від берега.

– Значить, так: вискакуємо на рівне й наводимо ліхтарики.

– Може, голосно крикнути, щоб в о н о злякалось?

– Еге, в о н о злякається та як кинеться на нас!..

– А якщо й справді кинеться?

– Ноги є? Отож-бо! А зараз приготувались… Давай!

На слабких ногах виваливсь я із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер. Від здивування, несподіванки, переляку, не знаю від чого. Скоріш за все, од усього разом. Так, я був готовий, здавалося, стріти в нашому озері що завгодно, але те, що я побачив, перевершило найхимернішу уяву.

Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова! О! Яка то була голова! Здоровецька, уся всипана шипами, темно-зелена, лискуча й бридка. Ось потвора повернулася до нас, і блимнули червонясто два великі ока. Між ними стирчав хижий ріг.