Читать «Митькозавр iз Юрківки» онлайн - страница 111

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче – на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. «Тиранозавр, – жахнувсь я, – страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку…

– А-а-а-а! – б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:

– Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку!

Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.

– Тобі що, снилося щось страшне?

– Нічого мені не снилося, – сердито одказую. – Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями?

– Ну, пробач! Тобі боляче, так?

Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

– Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?

– Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю.

Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч:

– На добраніч.

– Нічого собі добра ніч, – відповів я. – Мало не вмер од переляку через твої читання.

Спали ми без пригод.

Розділ IX

Таємниця лісового озера

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

– Може, він потонув, – висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

– Ну й онучки ж у мене, – казала вона. – Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються – не розумію. Це ж щастя – таких діточок мати.

– Жах, – сказав якось Митько. – Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки. Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще одну чверть.