Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 66

Тільки тоді він помітив батька, що вийшов з-за найближчого дерева. Тремтячи всім тілом від пережитого напруження, Чеслав підійшов до нього й пригорнувся, знайшовши в батькові надійну опору. Велимир гладив сина по голові й говорив якісь підбадьорливі слова, хвалив, але для Чеслава, хоч і приємна була та мова, найважливішим було те, що батько, як виявилося, перебував поруч і будь-якої миті міг допомогти, запобігти лихові! І потім уже, ставши підпарубком, щораз у важкі моменти, коли серце стискувалося від страху, а по спині біг холодний піт, відчуття, що батько невидимо, непомітно може бути поруч, надавало хлопцеві сил і впевненості.

А тепер батька не стало…

Із роздумів його вивели стривожені голоси птахів і шурхіт лісової підстилки під чиїмись ногами. До галявини хтось наближався. Чеслав швидко підхопився й сховався за найближчими деревами.

Крізь листя він бачив, як на галявину, важко ступаючи, немов несучи непосильну ношу, вийшла Болеслава з вузликом у руках. Зупинившись на краю галявини, вона вклонилася, приклавши руку до серця, вимовила якісь теплі слова, віддаючи данину пам’яті померлим, і пішла до хатки з прахом Велимира. Біля поховання жінка опустилася, немов обм’якла, навколішки й притулилася головою до хатки. Посидівши так якийсь час, вона простягнула руку в отвір, бажаючи доторкнутися до горщика з порохом. Але, щойно просунувши туди руку, одразу ж відсмикнула її й почала озиратися навколо.

Чеслав уже зрозумів, що Болеслава прийшла на галявину сама, і кинувся до неї. Як тільки жінка побачила його, її німі, змертвілі очі наповнилися теплом і любов’ю. Вона спробувала підвестися, простягаючи до нього руки, але не змогла. Чеслав обійняв її й допоміг піднятися.

— Я тільки-но ягоди помітила — й одразу зрозуміла, що ти тут був, дитино. Та й не могло бути по-іншому. Батька провідати ж треба! Ось тільки злякалася, що пішов уже, — гладила вона Чеслава по голові.

— А я знав, що ти прийдеш сюди із самого рання. — Як же він був радий зустріти ту, що замінила йому матір.

А вона, побачивши його, уже не була схожа на ту знесилену горем жінку, що вийшла на цю галявину.

— Інші теж збиралися, але я сказала, щоб пізніше прийшли. Мені хотілося самій тут із Велимиром побути. І як же добре, що ти теж прийшов! — поцілувала вона його в маківку.