Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 65

«Шукай того, кому смерть батька твого на руку!» — знову пронизала його свідомість неждана пекуча думка, змушуючи оговтатися. «От дурість!» — поремствував він на свої приховані думки про край щастя й попрямував до озера. Роздягнувшись, Чеслав кинувся у воду, безжально розбивши її спокійну гладь.

Вийшовши на берег, він уже вирішив, що йому потрібно зробити насамперед. Прохолодна вода й ритмічні рухи рук під час плавання допомогли впорядкувати думки. Чеслав знав, що в лісі йому не вижити без зброї, тому слід якнайшвидше роздобути її. І, здається, він уже зміркував, як це зробити. Одягнувшись, юнак вирушив у бік городища.

Попетлявши лісом і переконавшись, що за ним ніхто не стежить, Чеслав дістався до місця, священного для їхнього Роду. Тут спочивав прах їхніх предків. Оглянувшись і не помітивши нікого з живих, юнак обережно вийшов на галявину, де спочивали мертві.

Чужинцеві, що заблукав у їхні краї, на перший погляд могло здатися, що на галявині розташувалося людське городище, тільки якесь дивне, бо хатки в ньому були дуже вже малі для житла. Звідки ж сторонньому було знати, що, за звичаями племені Чеслава, після спалювання на священному багатті прах померлого родича збирали в горщик і, побудувавши для нього хатку на галявині предків, залишали там.

Чеслав здалека помітив свіжу хатку, бо дерево, з якого вона була зроблена, ще не встигло почорніти від дощів, снігу та часу, як на інших похованнях. Сюди вчора поклали спочивати прах його батька, славного Велимира.

Зовні хатка була схожа на їхній дім у селищі. «Напевно, Болеслава попросила зробити так, щоб батькові звично було та щоб не забув наше житло. І нас пам’ятав та охороняв». Чеслав, шанобливо поклонившись похованням предків, наблизився до нової хатки й подивився крізь щілини всередину. Їхній горщик, з якого вони не раз усією родиною їли кашу й вариво, був там. І там був прах його батька…

Купка попелу в горщику — усе, що залишилося на цій землі від рідної йому людини. Батька, що дав йому життя… І пам’ять про нього, поки живі ті, хто знав його. А потім і того не залишиться. Але поки живий їхній рід…

Юнак просунув до отвору хатинки руку й поклав жменю лісових ягід, які встиг зібрати дорогою. Ягоди були ще не достиглі, але краще було принести хоча б їх, ніж прийти до батька голіруч. Він опустився біля поховання й подумки звернувся до батька…

Висловивши йому свій сум, він згадав, як колись, ще зовсім малим, — коли сили вистачало хіба що натягнути лук для підпарубків, — бажаючи вирізнитися, хвалькувато заявив своїм одноліткам із ватаги, що готовий уже сам піти на полювання й добути… та хоча б лиса. Ніхто з його погодків, навіть найвідчайдушніших шибеників, не наважувався ще на таке. Коли він увечері сказав про це батькові, той, уважно глянувши на сина, тільки й промовив: «Зголосився, сину, — йди». І зранку маленький Чеслав рушив до лісу.

Поблукавши лісом, він таки знайшов лисячу нору, яку показав йому батько, коли брав із собою на лови. А незабаром біля нори з’явився й лис. Прицілившись, малий мисливець випустив стрілу і — треба ж! — на свою радість поранив рудого пронозу в задню лапу. Лис кинувся геть, а Чеслав — за ним. Поранений звір спробував сховатися в яру, але хлопчикові пощастило наздогнати його й там. І тоді загнаний звір, розуміючи, що загибель його близька, вищирився й почав запекло кидатися на свого кривдника, не даючи підступитися. Як не храбрився Чеслав, але, побачивши тоді розлюченого звіра, він по-справжньому злякався. Вискалена паща й зуби, що клацають, здалися йому тоді величезними й дуже небезпечними… І лише за якийсь час, таки набравшись духу й сил, сильно прикусивши губу, він добув рудого…