Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 49

Віддихавшись та обмінявшись першими враженнями від сутички, мисливці перетягнули кабана до місця, де залишили поклажу з їжею.

— Ось тепер можна й перекусити, сини, а то чую, як у Ратибора в животі жаби квакають, — влаштувавшись на галявині під молодим дубком, запропонував Велимир.

— Ой, таки квакають, батьку, — зізнався Ратибор.

— А в мене потвори болотні витанцьовують, — приєднався Чеслав.

— Ну, подивимося, що там нам жінки наладнали вдома, — уже діставав із торбини їжу Велимир.

Добряче, усмак підкріпившись і залишивши на пні шмат хліба для прихильного до них лісового духа, Велимир дістав із торбинки глечик, обгорнутий та ще й зверху закритий і зав’язаний шкірою.

— Оце Болеслава знала, що радісно буде медку випити після гонитви завзятої. Молодець, розстаралася, — задоволено крекнув Велимир і, спершу жадібно вдихнувши, припав до глечика.

За батьком і сини від душі почастувалися напоєм.

— Славний медок! От уже вміє по-своєму виготовити його господиня наша. Травичку якусь додасть, а вже смак не такий, як в інших. Майстриня! — нахвалював Велимир Болеславу.

Чула б сама Болеслава — померла б від щастя.

— І цього разу новим смаком тітка порадувала, — зручніше розташувавшись на траві, із задоволенням зауважив Ратибор.

— Любо! — умлів від їжі й питва Чеслав.

— От і вам таких господиньок треба, синки, — переконано сказав Велимир. — Свято відгуляємо, почнемо для тебе дівку шукати, Ратиборе. Але з розумом та розбором. Такому молодцю гідна пара потрібна.

Ратибор, до цього задоволений і радісний, знітився й тужно опустив голову.

— Чого мовчиш, сину? — не вгавав Велимир. — Відповідай батькові!..

Ратибор застиг, мов кам’яний, і тільки важкий сап видавав його хвилювання.

— А може, усе-таки… — нарешті подав він голос, — я візьму ту, що мені до душі, батьку?

— Дурень! — розсердився Велимир. — Ми ж уже обговорили до ладу… І ти погодився зі мною, що так і тобі, і Роду нашому, і дітям твоїм, що народяться, краще буде.

— Погодився… Але я все думаю… — вирвалося тяжке зітхання у Ратибора.

— А ти не думай! — зло й твердо кинув батько.

— А мене, батьку, хоч ріж, але я від свого вибору не відступлюся. Украв дівку, і вона буде моєю, — благодушно гнув своє Чеслав.

Він відчував, як солодкувата, немов випитий мед, слабкість огортає все його тіло.