Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 130

Чеслав узяв Мару за руку й відвів від входу до схованки. Він не хотів, щоб про те, що трапилося, почув В’ячко.

— Звідки прознали? Адже про те знали тільки батько, вона та я. Батька вже немає, а я нікому не говорив. Звідки?.. — гарячкував Чеслав.

— Про те не мене запитуй, — баба відійшла й сіла на камінь.

— А що народ? — Чеслав підскочив до знахарки й, присівши перед нею навпочіпки, заглянув їй в обличчя.

— Народ говорить, що це вона на селище й рід Велимира лихо накликала. Що з її появою смерть прийшла. І це їхній, проклятий нашими предками рід Буревоя у всьому винний і біди з нею на нас наслав.

Чеслав підхопився:

— Але це брехня! Злість та дурість людська! У тім немає її провини, я знаю. І в городище я дівку привів… — щосили ударив він рукою об руку, але навіть не відчув болю.

— Кожен своєю стежкою в житті йде, хлопче, — урвала його Мара. — І я тебе, як вів її від мене, попередила, що на слизьку стежинку стаєш, та ще й дівку із собою тягнеш. Не послухав бабу…

— Ай! — відмахнувся від неї Чеслав. — Що вже тепер? — Винний, визнаю… Та й себе пересилити не міг!.. — і зовсім уже тихо, імовірніше, собі, ніж знахарці, додав: — Та й зараз не можу…

Мара на те тільки задумливо похитала головою і, мабуть, щось згадавши своє, таємне, слабко посміхнулася, немов змішала світлий смуток, і гіркоту, і співчуття:

— Молодо-зелено. Крівця грає — голівоньку туманить. Та що вже там, сама колись дівкою була…

Чеславові важко було уявити собі цю стару, висохлу від часу й важкого життя жінку ще юною дівчиною. Та зараз і не до її спогадів було. Юнак знову підсів до баби:

— Що їй загрожує, Маро?

— А ти сам не знаєш?.. — лице знахарки знову посуворішало. — То, може, хіба що вигнали б із городища… Проте вона ж із проклятого роду… А якщо Рада визнає, що вона винна в бідах-нещастях, як про те говорять, а Колоборові Великі те підтвердять… Добра не чекай… У лісі дикому саму покинути можуть… Чи в річку кинути, щоб вода віднесла всі напасті разом із нею.

Чеслав навіть заричав від досади — і на себе, і на все, що сталося:

— Що ж Великі так випробовують мене?!

— Не нарікай марно… Усе маєш здолати, хлопче, — переконано сказала знахарка, дивлячись просто йому в очі.

В’ячку Чеслав так нічого й не сказав. Від ослаблого чужинця в такому стані все одно допомоги не було, а такі звістки про сестру тільки б підкинули сухого хмизу в багаття їхньої ворожості.

Коли Чеслав прийшов до домовленого місця, вірний друг Кудряш уже чекав на нього. Одне вухо в товариша чомусь було відстовбурчено більше за друге, і неприродний малиновий колір так само відрізняв його. Очевидно, мати хлопця таки розсердилася за вчорашню риболовлю. Час від часу він підносив руку до постраждалого вуха й притискав його обережно до голови.

Узагалі-то після Посвяти Кудряш уважався повноправним чоловіком і ніяк не міг підлягати подібним принизливим покаранням. Але мати його була жінкою суворою, запальною, швидкою на розправу та ще й мала важку руку. Вона владно й спритно управлялася зі своїм численним сімейством. Її навіть батько Кудряша часом слухався, а може, і побоювався. Тож Кудряшеві перепало і за непринесену рибу, і за брудний одяг.